Запорозька Січ — феноменальне утворення. Це був осередок вільних та мужніх людей, які самі визначали плин свого життя і мету — служіння своєму народові. Козаки були добре підготовленим військом, але їхня незламність в боях та у мирному житті ґрунтувалася не тільки на військовій підготовці, але й на беззаперечній дисципліні, яку вони самі встановлювали і самі ж її дотримувались, на щирій дружбі, яку прийнято називати побратимством: бо друзі дійсно ставали братами, були ладні віддати один за одного життя.
Примітно, що Січ мала велике значення не тільки для розвитку військової справи, але й для розвитку освіти та культури, для утвердження самобутності нашого народу. На Січі створювалися навіть літописи, які фіксували основні історичні події. Ці літописи писали освічені козаки, тож ми можемо довіряти їм, оскільки їх писали люди, які дійсно зналися на тому, про що писали.
З другої половини XVII ст. почався період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі: 1) зберігся зв'язок літератури з релігійним світоглядом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово ставало самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв'язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури, що розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.
Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській літературі стилю бароко, який був одним з головних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI — середині XVIII ст. Замість простої гармонійності ренесансу в літературній традиції бароко панувала ускладненість. Антропоцентричність відійшла на задній план, і культура частково повернулася до теоцентризму. Динаміка і рухливість літературного бароко виявилася у прагненні авторів до напруги, авантюри, антитез, мистецької гри, намаганні схвилювати, занепокоїти читача. Звідси — пристрасть до гіпербол, парадоксів, гротеску. Твори переобмежені мистецькими прикрасами, оригінальними чудернацтвами.
Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іменами К.Транквіліона-Ставровецького, І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галя-товського, П.Мамки, Г.Сковороди та інших видатних письменників і філософів.
Дуже представницькою і багатою була барокова віршована поезія. Специфіка декоративного віршування полягала у механічному пересуванні з рядка в рядок, з місця на місце вишуканих, урочисто-вагомих слів.
Значного поширення і популярності набула сатирична віршована література. Широке визнання отримав рукописний збірник поезії Климентія Зінов'єва, куди увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, визискування вбогих людей, прославляв чесну працю хлібороба і ремісника. Зазначимо, що в поезіях К.Зінов'єва багато запозичень із тогочасної розмовної української мови.
Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича "Ярмарок" і "Сповідь" відтворювали колоритні побутові сцени, критикували окремі явища та суспільні недоречності.
Найширшою гілкою барокової літератури стали твори з релігійним забарвленням, церковні проповіді тощо. Теоретиком проповідницької майстерності був Й.Галятовський, автор "Науки або способу зложеня казаня". Великі збірки проповідей "Огородок Марії Богородиці" (1676 р.) і "Вінець Христов" (1688 p.) видав А.Радивиловський. Уславленими проповідниками були єпископи Л.Баранович, автор збірок "Меч духовний" (1666 р.) і "Труби словес проповідних", святий Д.Туптало, С.Яворський, Ф.Прокопович та ін.
Головним завданням ораторсько-проповідницької прози було роз'яснення християнської Догматики і моралі. Проповіді високо оцінювали доброчинні діяння людей — вірність ідеям православ'я, прагнення до миру, злагоди та спокою. Одночасно вони викривали людські вади: заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, моральну розпусту.
З середини XVII ст. у літературі почав культивуватися жанр езопівської байки. її вивчали у школах, розповсюджували в рукописних збірниках. Історико-літературне значення байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, який виконав історичну роль у процесі становлення нової української літератури.
Важливе місце у літературній творчості XVII ст. посідають історико-мемуарні твори. Окрім згадуваного вже "Синопсису" (1764 p.), авторство якого приписується І.Пзелю, слід також згадати "Густинський літопис" — працю невідомого автора, переписану монахом Густинського монастиря біля Прилук М.Лосицьким. Події в ньому описуються від найдавніших часів у історії України до кінця XVI ст.
Цінною пам'яткою української історіографії другої половини XVII ст. вважаються "Літопис Самовидця", який охоплює історичні події з 1648 р. до 1702 р. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Ромаповський. Головна подія літопису — визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648— 1654 pp. Визначним історичним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р.н.невідомий — 1738 p.), що охоплює історичні події періоду від Б.Хмельницького до обрання гетьманом Г.Скоропадського (1648—1702 pp.).
Літопис складається з двох томів і охоплює події з 1648 р. до 1700 р. На основі історичних Джерел літописець поділяє землі України на Малоросію і Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. Центральна постать літопису — Богдан Хмельницький, до якого автор ставиться з великою симпатією. Він прирівнює його до Олександра Великого. С.Величко з любов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під проводом Б.Хмельницького називає справедливою і святою. Водночас літописець засуджує міжусобну боротьбу після смерті Б.Хмельницького, яка призвела до жахливого руйнування України. Козацькі літописи зробили великий вплив на наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі XIX —XX ст. І.Франко писав, що з літературного погляду це було явище дуже цінне, здатне збудити запал українського народу. Лише у XIX ст. історики оцінили його значення для українського національного відродження.
Козацькими літописами цікавився і використовував Т.Шевченко. Працюючи в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (1845—1847 pp.), Шевченко двічі приїжджав у Москву до О.Бодянського, який був великим знавцем стародавніх українських пам'яток і мав велике їх зібрання. "Спасибі тобі, — писав поет О.Бодянському, — ще раз за літописи, я їх вже напам'ять читаю. Оживає моя мила душа, читаючи їх. Спасибі тобі!".
Образ Кобзаря навіяний безсмертним твором С.Величка. Як першоджерело його використовували чимало українських письменників, істориків, починаючи від П.Куліша, М.Костомарова і закінчуючи М.Грушевським та іншими істориками нового часу. Це найцінніший пам'ятник і на честь видатного світоча української культури другої половини XVIII ст.
Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Всі вони є не чим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра та пов’язаних з ним уявлень та міфів. Саме воїни-звірі відіграли важливу роль у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З воїнів-звірів у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об’єднання первісних племен. Ці військові спілки сформували власний ритуальний комплекс та своєрідні вірування, в яких чільне місце відводилося звіру-хижаку.
Образ козака-характерника сформувався під впливом залишків стародавнього загальноіндоєвропейського культу воїна-звіра (воїна-вовка). Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов’янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а прийняло у спадок від культури Київської Русі. Про це свідчить безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя. Певний зв’язок простежується між образами давньоруського князя-волхва XI ст. Всеслав Полоцького та козацького отамана-характерника Івана Сірка. Міцність та спадкоємність зв’язків козацької міфології з духовною традицією княжих дружин Х-ХІІ ст., що були різновидом ранньосередньовічних ватаг європейських лицарів, вказує на глибокий генетичний зв’язок українського козацтва з військовою лицарською європейською культурою.
Навіщо читати книги? 
Що означає бути грамотним 
Підбірка справді цікавих нон-фікшн книг