Генріх Гейне: біографія, творчість і цікаві факти з життя письменника

Хто такий Генріх Гейне

У світовій літературі небагато постатей, чия доля так само нерозривно зрослася б із їхніми текстами. Гейне писав про кохання і революцію, про батьківщину, з якої був вигнаний, і про Бога, з яким сварився і мирився. Його вірші перекладені майже на всі мови світу, сотні з них стали романсами — зокрема, на слова Гейне написано понад 3 000 музичних творів. І все це — попри те, що останні вісім років він провів прикутим до ліжка, в страшному болю, але не припиняючи писати до останнього подиху.

Дитинство і родина: Дюссельдорф на межі епох

Генріх Гейне народився 13 грудня 1797 року в Дюссельдорфі — місті на Рейні, яке на той час переживало бурхливі зміни. Лівий берег Рейну ввійшов до складу наполеонівської Франції, і разом із французькими військами сюди прийшли нові закони — скасування феодальних повинностей, принципи громадянської рівності, релігійна свобода. Для єврейської родини Гейне це мало конкретне значення: вперше вони мали ті самі права, що й решта городян.

Батько Самсон Гейне — колишній офіцер, що займався торгівлею сукном, людина добросердечна, але не надто успішна в бізнесі. Мати Бетті, уроджена ван Гельдерн — освічена, начитана жінка, яка знала кілька мов і саме вона прищепила Генріху любов до книжок і поезії. У родині було четверо дітей, але Генріх від малечку виділявся — вразливий, допитливий, з виразно літературним хистом.

Дитинство пройшло в атмосфері суперечностей: з одного боку — ліберальний дух французького часу, з іншого — традиційний єврейський побут і постійна невизначеність. Коли Наполеон зазнав поразки і Дюссельдорф відійшов до Пруссії, сім’я раптово опинилася в іншій країні — з жорсткішими законами і значно меншою терпимістю.

Освіта: від ліцею до докторату

Початкова освіта — у католицькому ліцеї, відкритому французами. Потім батьки мріяли зробити з Генріха військового, але поразка Наполеона поховала ці плани. У 1814 році юнак вступив до комерційного училища: родина сподівалася, що він стане діловою людиною.

У 1816 році Генріха відправили до Гамбурга — до дядька Соломона Гейне, одного з найбагатших банкірів міста. Передбачалося, що племінник навчиться справі і стане гідним продовжувачем справи. Вийшло навпаки: замість торговельних розрахунків дядько знаходив вірші. Три роки Генріх намагався вдавати купця — безуспішно. Зрештою Соломон змирився з очевидним і вирішив фінансувати університетське навчання: хай краще стає юристом, ніж ганьбить родину невдалою торгівлею.

У 1819 році Гейне вступив до Боннського університету — офіційно на юридичний факультет, але насправді відвідував лекції з літератури й філософії. Потім — Геттінгенський університет, звідки його відрахували через виклик на дуель. Потім — Берлінський університет, де він слухав лекції Гегеля і познайомився з інтелектуальними колами столиці. У 1825 році Гейне таки отримав ступінь доктора права у Геттінгені — але щоб це стало можливим, йому довелося охреститися за протестантським обрядом. Сам він називав хрещення «вхідним квитком до європейської культури» і до кінця життя ставився до цього кроку з гіркою іронією.

Перші твори і шлях до слави

Перші публікації з’явилися ще в студентські роки. У 1817 році в гамбурзькому журналі надруковано вірші «Сон» і «Присвята» — під псевдонімом. У 1821 році вийшла перша книга «Вірші Г. Гейне». У 1826 році — прозова збірка «Подорожні картини», куди увійшли нариси про мандрівку горами Гарц та роздуми про Німеччину. Книга зустріла захоплення читачів і шквал невдоволення від влади: надто відверто Гейне висміював монархію, дворянство і прусський порядок. У деяких містах видання заборонили.

Але справжній тріумф стався у 1827 році, коли вийшла «Книга пісень» — збірка з 215 віршів, написаних за перше десятиліття творчості. Тут є все: ніжна лірика й гостра іронія, романтичні балади й народні пісні, сонети й медитації. Найвідоміший твір збірки — «Лореляй», вірш про рейнську красуню-русалку, що заворожує мандрівників своїм співом. Цей текст став настільки народним, що під час нацистської заборони книг Гейне видавці просто позначали «Лореляй» як «народну пісню» — викреслити її було неможливо.

Еміграція: Париж як друга батьківщина

У травні 1831 року Гейне назавжди залишає Німеччину і їде до Парижа. Приводом стала Липнева революція у Франції — він хотів бачити перемогу свободи на власні очі. Але справжньою причиною була неможливість вільно писати на батьківщині: твори Гейне в Пруссії перебували під постійною загрозою цензури й заборони. У 1835 році вийшов спеціальний наказ, який забороняв усі видані та майбутні твори Гейне — де б і якою мовою вони не виходили.

Париж став для Гейне справжнім домом. Він занурився у французьке інтелектуальне середовище, писав для німецьких газет кореспонденції про французьке мистецтво і політику, товаришував із Бальзаком, Берліозом, Жорж Санд. Знайомство з Карлом Марксом, з яким він зустрівся у 1843 році, зміцнило його ліві переконання, хоча власником системних поглядів Гейне так і не став — надто іронічним і непередбачуваним було його мислення.

Грошей постійно бракувало. Французький уряд виплачував йому невелику субсидію як емігранту; дядько Соломон підтримував фінансово, хоч і без особливого ентузіазму. Коли Соломон помер у 1844 році, родинні конфлікти навколо спадщини завдали Гейне й матеріального, і морального удару.

Особисте: кохання до Матильди

Перше серйозне захоплення — кузина Амалія, дочка дядька Соломона. Вона вийшла заміж за іншого, і ранні вірші Гейне — це здебільшого хроніка цього нерозділеного болю. Потім була друга кузина Тереза — і знову безнадія.

Справжнє кохання прийшло несподівано і не там, де чекали. У 37 років Гейне зустрів у Парижі молоду провінціалку Огюстіну Мірá — просту дівчину з села, що працювала у своєї тітки. У своїй ліриці він назвав її Матильдою. Вона не вміла читати й писати, мала запальний характер і не завжди розуміла, чим займається її чоловік. Друзі поета розводили руками. Але Гейне любив її щиро — за безпосередність, доброту і живий темперамент. Він сам навчив її грамоти, влаштував у пансіон. У 1841 році вони офіційно одружилися. Дітей у шлюбі не було.

Матильда пережила чоловіка на 27 років. Вона доглядала його в роки хвороби і залишалася вірною до кінця — хоча так і не прочитала жодного вірша, написаного його рукою.

Ключові твори Гейне

«Матрацна могила»: останні роки

З 1845 року у Гейне почали проявлятися перші ознаки важкої хвороби — туберкульозу кісток хребта, що поступово паралізував його. У травні 1848 року він востаннє вийшов із дому — щоб відвідати Лувр і побачити статую Венери Мілоської, яку особливо любив. Після цього хвороба прикувала його до ліжка. Він ледве бачив, ліве повіко не опускалося, рухи давалися з нечуваними зусиллями.

Цей восьмирічний період Гейне назвав сам «Матрацною могилою» — і з гірким гумором описував своє становище як смерть у виплату на виплату. Але писати не переставав. Навпаки — у роки хвороби його лірика набула нової глибини і болісної краси. «Романсеро» (1851) і «Вірші 1853 і 1854 років» написані людиною, яка знає, що рахує останні місяці, і вкладає в слова все, що залишилося.

Перед смертю Гейне звернувся до прусської влади з проханням дозволити йому повернутися на батьківщину. Відповідь була незмінною: в’їзд заборонено, у разі повернення — арешт. Він помер у Парижі 17 лютого 1856 року. За переказами, останні його слова були: «Писати! Папір, олівець!» Похований на кладовищі Монмартр.

Спадщина і вплив

Гейне вплинув на кілька поколінь поетів у різних країнах — і в Німеччині, і в Росії, і в Україні. Його іронія, здатність поєднувати ніжність і сарказм в одному рядку, його громадянська пристрасть і особистісна відвертість — усе це стало взірцем для наступників. Іван Франко, Леся Українка, Павло Тичина — всі так чи інакше зазнали впливу Гейне або перекладали його.

За нацистської Німеччини його книги спалювали. Але вірші залишилися — у пам’яті, у рукописах, у музиці. Сам Гейне передбачив щось подібне ще у 1821 році: в п’єсі «Альмансор» один із персонажів говорить, що там, де спалюють книги, врешті спалюють і людей. Ця фраза стала пророцтвом, яке він сам не дожив побачити.