Хто такий Поль Верлен

У французькій літературі є постаті, чиє життя стає не менш важливим текстом, ніж їхні твори. Поль Верлен — саме такий випадок. Він писав вірші, які звучать як музика, любив з пристрастю і руйнівною силою, пив безмірно, кілька разів втрачав усе — і щоразу повертався до поезії. Його доля — це і трагедія, і роман, і кримінальна хроніка, і духовна одіссея водночас.

Верлен стоїть поряд із Рембо і Малларме в пантеоні французьких символістів. Але якщо Малларме був холодним естетом, а Рембо — метеором, що спалахнув і зник, то Верлен — це людина, яка горіла повільно і болісно, залишаючи після себе вірші дивовижної краси. Його «Осіння пісня», «Місячне світло», «Романси без слів» — шедеври, що і досі читають і перекладають усіма мовами світу.

Щоб зрозуміти Верлена-поета, треба знати Верлена-людину. І навпаки.

Дитинство і родина: Мец, Париж, перші вірші

Поль-Марі Верлен народився 30 березня 1844 року в місті Мец, що на сході Франції. Його батько, Ніколя Верлен, був капітаном піхоти — людиною суворою і холодною за вдачею. Мати, Стефані Дее, навпаки, обожнювала єдиного сина: він народився після трьох послідовних викиднів, тому з’явився на світ довгоочікуваним і надмірно балуваним.

У 1851 році родина переїхала до Парижа, де батько вийшов у відставку. Хлопець вступив до Ліцею Бонапарта — нині відомого як Ліцей Кондорсе. Улюбленими предметами були французька мова і латина; вже в 14 років Поль надіслав свій перший відомий вірш «Смерть» самому Віктору Гюго. Те, що підліток звертається до живого класика — факт сам по собі промовистий.

На формування поетичного смаку Верлена вирішальний вплив справив Шарль Бодлер. «Квіти зла», прочитані ще в юності, показали, що поезія може бути водночас прекрасною і темною, чуттєвою і болісною. Цей урок Верлен засвоїв назавжди.

У 1862 році він отримав ступінь бакалавра і, виконуючи волю батька, вступив на державну службу — клерком до страхової компанії, а згодом до паризької мерії. Але чиновницьке життя цікавило його значно менше, ніж богемні салони і поетичні кола.

Перші збірки і паризька богема: 1866–1870

У паризьких літературних колах молодий Верлен швидко знайшов своє місце. Він познайомився з парнасцями — поетичним угрупованням, яке прагнуло точності форми, відстороненості й об’єктивності на противагу романтичній розпатланості. Серед його нових знайомих були Леконт де Ліль, Теодор де Банвіль, Анатоль Франс.

У 1863 році перший опублікований вірш Верлена з’явився в журналі «La Revue du progrès». А 1866-го вийшла перша повноцінна збірка — «Вірші під знаком Сатурна» (Poèmes saturniens). Критик Сент-Бев відгукнувся про неї стримано, проте в поетичному середовищі збірка привернула увагу: у ній вже відчувалася самобутня лірична інтонація, меланхолія і майстерне поводження з ритмом. Окремі вірші — «Ніколи більше», «Осіння пісня» — одразу стали антологічними.

Наступна збірка, «Галантні свята» (Fêtes galantes, 1869), натхненна французьким живописом XVIII століття — Ватто, Фрагонаром — була вишуканою стилізацією, сповненою пасторальних образів, маскарадів і прихованого смутку. До неї увійшло знамените «Clair de lune» — «Місячне світло», — яке згодом стане одним із найвідоміших французьких віршів усіх часів.

Шлюб з Матільдою і Паризька комуна

У 1870 році в житті Верлена відбулося кілька переломних подій одночасно. Він одружився з шістнадцятирічною Матільдою Моте де Флервіль — юною, вихованою дівчиною з добропорядної родини. До весілля він написав для неї цикл ніжних ліричних віршів «Добра пісня» (La Bonne Chanson) — мабуть, найсвітліший з усіх його збірок.

Того ж 1870 року почалася франко-прусська війна, а потім — революційні події, що завершилися проголошенням Паризької комуни. Верлен приєднався до 160-го батальйону Національної гвардії, а пізніше став головою прес-бюро Центрального комітету Комуни. Це рішення дорого коштувало йому після придушення повстання: Верлену довелося переховуватися, побоюючись арешту як колаборанта комунарів.

У серпні 1871 року він повернувся до Парижа. Матільда чекала на нього — і незабаром завагітніла. Здавалося, що все іде до тихого родинного щастя. Але саме тоді на його адресу прийшов лист із провінційного Шарлевіля.

Артюр Рембо: любов, скандал і постріл у Брюсселі

У вересні 1871 року Верлен отримав листа від невідомого сімнадцятирічного поета на ім’я Артюр Рембо. До листа були долучені вірші — пристрасні, зухвалі, несхожі ні на що з того, що Верлен читав раніше. Він негайно запросив юнака до Парижа. Коли Рембо приїхав — невисокий, блакитноокий, з обличчям, яке Верлен назвав «обличчям вигнаного ангела», — між ними виникло притягнення, яке обидва виявилися не в силах зупинити.

Те, що сталося далі, стало одним із найгучніших скандалів французького літературного світу. Верлен кинув Матільду і новонародженого сина, щоб іти слідом за Рембо. Вони разом переїхали до Лондона, жили в Брюсселі — богемно, бідно, пристрасно і деструктивно. Пили, сварилися, розходилися і знову сходилися. Рембо надихав і руйнував Верлена одночасно — і навпаки.

Розв’язка настала 10 липня 1873 року в готельному номері в Брюсселі. Рембо оголосив, що йде. Верлен, у стані сп’яніння і розпачу, вистрілив двічі з пістолета: одна куля зачепила зап’ясток лівої руки Рембо. Поранення виявилося легким, але скандал — грандіозним. Рембо звернувся до поліції, правда вийшла назовні, і 8 серпня 1873 року брюссельський суд засудив Верлена до двох років ув’язнення з каторжними роботами.

Верлен відбув покарання у тюрмі Монса в Бельгії. Саме тут стався ще один злам його біографії — цього разу внутрішній: у в’язниці він пережив релігійне навернення і повернувся до католицизму. Наслідком цього стала збірка «Мудрість» (Sagesse), написана переважно у тюрмі і опублікована 1881 року.

Мудрість, каяття і повернення до Франції

Після звільнення в 1875 році Верлен намагався знайти нове життя. Він деякий час жив в Англії — викладав французьку і малювання в школах Стікні й Борнмута. Саме там завершив роботу над «Мудрістю» — збіркою, яку більшість критиків вважають його найзрілішим і найглибшим твором. Сповненій релігійних мотивів, покаяння і пошуку духовної опори, їй притаманна та сама дивовижна музикальність, що й раннім збіркам — але в ній відчутно зовсім інший внутрішній досвід.

Повернувшись до Франції, Верлен викладав в школі в Ретелі. Там він зблизився з одним зі своїх учнів — Люсьєном Летінуа, молодим хлопцем із провінції. Їхні стосунки залишаються предметом дискусій серед біографів, але Верлен прив’язався до нього надзвичайно глибоко. Двічі вони разом намагалися вести сільське господарство — і обидва рази розорялися. Люсьєн помер від тифу в 1883 році; через п’ять років Верлен видав збірку «Кохання» (Amour), де велика частина поезій присвячена пам’яті про нього.

У ці ж роки Верлен опублікував один зі своїх найвпливовіших критичних текстів — «Прокляті поети» (Les Poètes maudits, 1884), де представив і прославив своїх сучасників: Рембо, Малларме, Тристана Корбьєра та інших. Цей есей фактично ввів у культурний обіг саме поняття «проклятого поета» — митця-ізгоя, незрозумілого сучасниками, але генія за своєю суттю.

Останні роки: злидні, абсент і визнання

Останнє десятиліття Верлена — це суперечність між творчим злетом і особистою катастрофою. З одного боку, він продовжував писати: вийшли збірки «Колись і недавно» (Jadis et naguère, 1884), «Паралельно» (Parallèlement, 1889), «Щастя» (Bonheur, 1891), «Інтимні літургії» (Liturgies intimes, 1892). З іншого — алкоголізм прогресував, здоров’я руйнувалося, гроші закінчувалися майже одразу після появи.

Верлен жив у паризьких нетрях, знімаючи дешеві кімнати або ночуючи в лікарнях. Страждав від ревматизму, хронічних запалень, ускладнень на серці та печінці. Продавав рукописи і вірші майже за безцінь — щоб купити абсент. Між госпіталізаціями відвідував кав’ярні Латинського кварталу, де перетворився на справжнє парижанське видовище — оточений молодими шанувальниками, він читав вірші, говорив, пив і нікого не відштовхував.

І саме в ці роки прийшло справжнє визнання. Його рання поезія була «перевідкрита» новим поколінням; символісти вважали його своїм вчителем і натхненником. Молоді поети з усієї Європи приходили до нього — поговорити, почути щось важливе, показати свої вірші.

У 1894 році французькі літератори провели неформальне голосування і обрали Верлена «Принцем поетів» Франції — найпочеснішим неофіційним титулом у поетичному середовищі. Він прийняв це як належне — і повернувся до свого абсенту.

Поетика Верлена: музика замість риторики

Верлена часто називають найбільш «музичним» із французьких поетів — і це не метафора. Він свідомо будував вірші так, щоб звукова тканина тексту несла сенс нарівні зі словами. Асонанси, алітерації, незавершені ритмічні схеми, нечіткі рими — все це створювало ефект мерехтіння, розмитості, як акварель у дощ.

У своєму програмному «Поетичному мистецтві» Верлен сформулював принцип: «De la musique avant toute chose» — «Передусім музика». Він закликав уникати «красномовства», «гострого слова», «дотепності, що вбиває» — всього того, що перетворює поезію на риторику. Натомість — відтінок, нюанс, недосказаність.

Верлен експериментував із розміром: використовував непарні склади (11-складник, 9-складник), які традиційна французька просодія вважала неправильними. Ці збої, ці «кривизни» у метрі — не помилки, а художній прийом, що відтворює нестійкість живого переживання.

Критик Артур Саймонс писав про Верлена так: він зробив із французької мови щось «більш гнучке, більш вишукано-делікатне і чутливе, ніж мова будь-коли до цього була здатна». Це не перебільшення — Верлен справді розширив звуковий і ритмічний діапазон французької поезії так, що поети після нього мали більше свободи, ніж до нього.

Верлен як особистість: парадокси «бідного Лельяна»

Верлен придумав собі alter ego — «le Pauvre Lélian», анаграму власного імені, що означає щось на кшталт «бідолашний Лельян». Це була і самоіронія, і щира самохарактеристика: людина, що живе надмірно, страждає очевидно і не може — або не хоче — стати іншою.

Сучасники описували його суперечливо. Одні — як теплого, щирого співрозмовника, доброго вчителя, який уважно читав чужі вірші і давав чесні, корисні відгуки. Інші — як непередбачувану людину, агресивну в стані сп’яніння, здатну на насильство. Обидві характеристики правдиві — це і є Верлен.

Він був людиною глибокої релігійності — і водночас людиною, яка роками не могла подолати потяг до алкоголю. Писав вірші про Бога і каяття — і наступного дня повертався до кав’ярні. Ця нездатність бути послідовним у власному житті, яка робила його таким жалюгідним як людину, парадоксальним чином збагачувала його як поета: він знав ціну кожного імпульсу зсередини.

Верлен ніколи не вважав себе «проклятим поетом» у романтичному сенсі — людиною, яка свідомо обрала страждання заради мистецтва. Він просто жив так, як умів, і писав про те, що відчував. Можливо, саме ця відсутність позування — при всій його ексцентричності — і робить його поезію такою справжньою.

Смерть і спадщина

Поль Верлен помер 8 січня 1896 року в Парижі, у віці 51 року. Причиною смерті стало поєднання хронічних захворювань — ускладнення алкоголізму, серцева недостатність. Його поховали на цвинтарі Батіньоль у Парижі.

Смерть Верлена вся богемна і літературна Франція сприйняла як втрату символу цілої епохи. Молоді символісти вважали його своїм батьком-засновником. Поети наступних поколінь по всій Європі — від Британії до Росії — читали і перекладали його вірші. У 1922 році збірка «Мудрість» була включена до канонічного курсу французької літератури.

Вплив Верлена на музику виявився не менш потужним, ніж на поезію. Десятки його текстів поклали на музику — Форе, Дебюссі, Равель, Гуно. Декламація його поезій стала частиною репертуару провідних французьких актрис і акторів. Ім’я «Verlainesk» (у стилі Верлена) — аж до сьогодні означає особливий тип вразливої, музичної, меланхолійної лірики.

У XX столітті Верлена відкрили рок-музиканти: Пем Сміт присвятила йому пісні, Джим Моррісон цитував його у своїх текстах. Фільм «Повне сонячне затьмарення» (1995) з Леонардо Ді Капріо і Девідом Тьюлісом в ролях Рембо і Верлена познайомив із цією парою мільйони глядачів по всьому світу.