Пушкін Олександр

ПУШКІН, Олександр Сергійович (Пушкин, Александр Сергеевич — 06.06. 1799, Москва - 10.02.1837, Петербург) — російський письменник.У родоводі Пушкіна схрестилися кілька гілок, які беруть початок у глибинах російської історії і позначені багатьма іменами учасників важливих подій у державному житті країни. Дитинство Пушкіна минуло у Москві. Його, нелюбиму дитину у сім'ї, виховували французькі гувернери, він рано навчився читати, мав вільний доступ до багатої бібліотеки свого батька, Сергія Львовича Пушкіна, котрий не цурався літератури і в домі якого гостювали відомі російські письменники. Поетичне обдарування юного Пушкіна проявилося у ранньому дитинстві: чимало рядків дитячих віршів, що збереглися в усній, сімейній традиції, були написані французькою мовою. Літні місяці 1805—1810 pp. він зазвичай проводив у своєї бабусі, Марії Олексіївни (уродженої Ганнібал), у підмосковному с. Захарове, поблизу Звенигорода. Ці ранні дитячі враження відобразилися у перших пушкінських поемах, написаних дещо пізніше («Чернець» — «Монах», 1813; «Бова», 1814), у ліцейських віршах «Послання до Юдіна» (1815), «Сон» (1816).
Шість років Пушкін провів у Царськосельському ліцеї, відкритому 19 жовтня 1811 р. Програма ліцею була, по суті, університетською з пріоритетом гуманітарних наук у навчальних курсах. Уся обстановка ліцейського виховання сприяла розвитку обдарування Пушкіна. Тут заохочувалося віршування, виходили рукописні журнали; у роки навчання Пушкіна прийняли в літературне товариство «Арзамас», члени якого виступали проти рутини й архаїки в літературі.
Рання поезія Пушкіна передавала відчуття швидкоплинності життя, яке диктувало спрагу насолод. Культ земних радощів, протиставлених падолу дріб'язкових клопотів, ортодоксальності, офіціозу, відображав просвітницьке світовідчуття вольтерівського плану. Характерною є і тодішня поетична маска Пушкіна — не просто філософа-лінивця, а «ченця», «розстриги», котрий мріє про земні радощі. Так «окреслювався» домінуючий пафос усієї пушкінської поезії, не лише життєлюбної, а й волелюбної. Високі героїчні теми, а також сатиричні мотиви виникають у поезії Пушкіна як відгук подій епохи і виявляють уже тоді певні потенції творчості, поки ще не розвинуті через його зосередженість на епікурейських темах.
У 1816 р. характер лірики Пушкіна зазнав суттєвих змін. Елегія стала його основним жанром.Відповідно до нового світовідчуття змінився весь колорит пушкінської поезії — втім, ненадовго. Епікурейські мотиви, проте, займають своє місце в ієрархії естетично-моральних цінностей, як її уявляв поет: тепер це виклик пануючій моралі та своєрідна маска. Цикл прощальних ліцейських віршів надихнутий культом дружби та відданості юнацьким заповітам. Важко переоцінити у становленні особистості Пушкіна моральне значення шести років, проведених у ліцейському середовищі (особливо Пушкін зблизився з ліцеїстами І. Пущіним, А. Дельвігом, В. Кюхельбекером), в атмосфері творчого суперництва.
Ліцей Пушкін закінчив у червні 1817 р. в чині колезького секретаря (12-го класу) і був призначений у Колегію іноземних справ. Служба мало цікавила поета, зате коло його петербурзьких знайомств швидко «розширювалося». Він став постійним відвідувачем театру, брав участь у засіданнях «Арзамасу», у 1819 р. вступив у члени літературно-театрального товариства «Зелена лампа», яким керував «Союз благоденства». Не беручи участі в діяльності перших таємних організацій, які мали на меті здійснення прогресивних державних реформ, Пушкін був, попри те, дружньо пов'язаний із багатьма активними членами декабристських товариств; у різких політичних епіграмах і в громадянських віршах («До Чаадаева» («Любові, слави і надії... « 1818), «Вольність «(1818), «Село» (1819) таврував вади російського деспотизму, оспівував ідеали свободи.
У ці роки поет працював над поемою «Руслан і Людмила» («Руслан и Людмила»), розпочатою ще в ліцеї. Орієнтуючись у сюжетній побудові на лубочну авантюрно-рицарську казку, Пушкін водночас шукав риси легендарної героїчної давнини. Казкова оповідь у поемі ведеться від імені юного волелюбця, схильного постійно насміхатися з небувальщини. Проте жартівлива оповідь про казкові події та ліричні відступи інколи змінюється ліро-епічними фрагментами. Поема була закінчена у травні 1820 р. і після публікації спричинила негативні відгуки критиків-старовірів, обурених зниженням високого канону.
Навесні 1820 р. Пушкіна викликали до військового генерал-губернатора Петербурга, графа Милорадовича, для пояснення причин широкого поширення у списках його політичних віршів. П. загрожувало заслання у Сибір, але завдяки зусиллям старших друзів (М. Карамзіна, П. Чаадаева, Ф. Глінки) заслання йому замінили службовим переведенням із Петербурга в Катерино-слав (тепер — Дніпропетровськ). Тут наприкінці травня 1820 р. його застала хворим сім'я генерала М. Раєвського, котрий домігся для Пушкіна дозволу відправитися з ним на Кавказ і в Крим для зміцнення здоров'я. Лише у вересні поет повернувся до місця нової служби — в Кишинів. Так несподівано щасливо закінчилося заслання юного поета, у творчості котрого кавказькі та кримські враження відіграли значну роль. Тривалі поїздки Пушкіна у листопаді 1820 — січні 1821 р. у Кам'янку та Київ, мандрівки по Молдавії у кінці 1821 p., відвідання Одеси — все це розширило коло вражень поета, сповнило особливим внутрішнім змістом.
Якщо поема «Руслан і Людмила» була підсумком «байронівської» школи у найкращих російських поетів, то вже перша «південна поема» Пушкіна «Кавказький бранець» («Кавказский пленник», окр. вид. 1822) поставила його на чолі всієї сучасної російської літератури.
Пушкінський Бранець поступався байронічним героям в енергії та силі: попри все своє волелюбство, він — пасивний герой. Але тим самим характер героя якщо не пояснений, то визначений наперед суспільним вихованням: поет прагнув «змалювати цю байдужість до життя і до його насолод, цю передчасну старість душі, що стали прикметними рисами молоді XIX століття» (лист до В. Горчакова, жовтень-листопад 1822 p.), угадуючи наперед героя свого майбутнього роману у віршах. Співчутлива увага Пушкіна у пошуках ідеалу переноситься на змалювання життя гордих «синів Кавказу», проте у процесі роботи над твором його героїнею стала «діва гір», котра, закохавшись у «європейця», віднайшовши свою індивідуальну долю, приречена на смерть. У дусі романтичних уявлень історія у поемі Пушкіна піддається етичному осуду і розвінчується просвітницька ідея історичного прогресу, що, мовляв, несе щастя людству. На антитезі різних культур побудована і колізія наступної південної поеми — «Бахчисарайський фонтан» («Бахчисарайский фонтан», 1824). Водночас поема пронизана ліризмом, зокрема, її фінал.
У той час Пушкін намагався звернутися до героїчної давнини, накинувши плани поем «Мстислав» і «Вадим» (останній задум набув і драматичної форми), створив антирелігійну сатиричну поему «Гавриліада» («Гаврилиада», 1821), поему «Брати-розбійники» («Братья-разбойники», 1822; окр. вид. у 1827 p.). Героїка сучасної історії відобразилася також у пушкінській ліриці («Еллеферія...», «Війна», «Кинджал», 1821). Проте розчарування у просвітницькій ідеї перемоги розуму, спричинене роздумами над невтішними підсумками європейського визвольного руху та посиленням аракчеєвської реакції у Росії, викликало глибоку кризу у світогляді Пушкіна у 1822— 1823 pp. У нього сформувалося переконання, що у світі діють об'єктивні закони, змінити які навіть найвідважніша людина не в змозі. У такому аспекті Пушкін розпочав у травні 1823 р. у Кишиневі роман у віршах «Євгеній Онєгін» («Евгений Онегин»): у фіналі першої глави роману герой мав покинути батьківщину за взірцем головного героя поеми Дж. Н. Г. Байрона «Дон Жуан». Проте цей задум не був здійснений. Психологічно близький авторові у першій главі роману, заголовний герой матиме трагічну долю, відмінну від долі самого Пушкіна.
Тим часом у липні 1823 р. Пушкін домігся службового переводу в Одесу, мріючи незабаром покинути «нудний берег», готовий до «поетичної втечі» в інші краї» («До моря», 1824). Одеський рік Пушкіна був сповнений праці над першими главами роману у віршах, закінченням поеми «Бахчисарайський фонтан». Саме в цей час Пушкін усвідомив себе як професійний літератор, що спричинилося бурхливим читацьким успіхом його творів. Проте в липні 1824 р. в результаті інтриг Пушкіна відсторонили від служби і направили у псковський маєток Михайлівське під нагляд батьків. Попри сімейні негаразди, перша михайлівська осінь була плідною для поета. Пушкін написав «Наслідування Корану» («Подражания Корану») — ліричний цикл про пророка, для котрого час важких випробувань (вигнання з рідного міста, відчуженість від співвітчизників, прокляття з боку рідних) стало початком його важкого шляху і, в остаточному підсумку, — торжества його вчення. Поет закінчив також розпочаті в Одесі вірші «Розмова книгопродавця з поетом», де сформулював своє професійне кредо, і «До моря» — ліричний роздум про долю людини епохи Наполеона і Байрона, про жорстоку владу історичних обставин над особистістю, котра духовно не змирилася.
У поемі «Цигани» («Цыганы», окр. вид. 1827) Пушкін відштовхується від колізії «Кавказького бранця», переосмислюючи її. Фатальні пристрасті, що мучать героя, — це ознака обраності, ознака неординарного, героїчного характеру. Злочин Алеко, котрий утверджує «права свої» (у циганів їх немає, є лише звичаї), ставить мирний народ перед вибором. Чи визнають вони владу гордої людини, чи помстяться смертю за смерть, все одно відбудеться історичне зрушення, невідворотна зміна вічного, природного устрою. Але, не прийнявши пришельця, табір залишає його самого. Схожа колізія, але вже у зниженому, побутовому ракурсі, в обстановці російського помісного життя, намічається тепер у новому сюжетному повороті роману у віршах, у третій главі якого Тетяна духовно протистоїть героєві — їй відтепер безумовно симпатизує автор-поет. Урешті, восени 1824 р. Пушкін знову поновив роботу над автобіографічними замітками й обдумав сюжет народної драми «Борис Годунов», яку він закінчив 7 листопада 1825 р. (окр. вид. 1831). Глибоко засвоївши у своїй трагедії досвід світової драматургії, повсякчас перевіряючи канву історичних подій, запозичену з «Історії держави Російської» М. Карамзіна, народним поглядом на події, почерпнутим із літописів, агіографічної літератури, усної поетичної творчості, Пушкін створив драму нового типу, народну драму. У ній він вивів на кін не тільки значну кількість різнохарактерних типів, дав виразний соціальний зріз епохи і виявив у різноспрямованих щирих і корисливих людських спонуках концентрацію історичних сил, а й розкрив високий етичний зміст «народної думки», зверненої до майбутніх поколінь.
Мотиви і теми народної поезії прослідковуються у романі «Євгеній Онєгін» (пісня дівчат, сон Тетяни), а також у ліриці («Зимовий вечір», 1825; «Лісні про Стеньку Разіна», 1826; балада «Жених», 1825) й опосередковано визначають нову естетичну програму Пушкіна.
У жартівливій поемі «Граф Нулін» («Граф Нулин», 1825) змальовується закостенілий помісний побут; позбавлене історичного руху життя сприймається як фарс. Незабаром поет дізнався про поразку повстання декабристів на Сенатській площі у Петербурзі, про арешти багатьох членів таємного товариства, а потім про слідство і суд над ними, про страту п'яти головних змовників, заслання і каторгу багатьох інших. У ці тривожні місяці Пушкін закінчив п'яту і шосту глави «Євгенія Онєгіна», які тоді йому уявлялися як закінчення першої частини твору. Не виходячи за намічену із самого початку роману сферу побуту, автор «Євгенія Онєгіна» ніби прокручує у фабулі роману історичну колізію, яка визначає драматичну розв'язку першої частини роману. У загибелі Ленського звучить реквієм за палким юнаком, котрий зазіхнув на «загальний порядок речей» і трагічно загинув. Перше повне видання роману з'явилося у 1833 р. Створення «Євгенія Онєгіна» мало велике значення для долі російської літератури в усіх жанрах. Самий тип «роману у віршах» майже не знайшов продовжувачів, але утверджені в ньому принципи нового методу, нової естетики стали поштовхом до подальшого літературного розвитку. Логічна дохідливість і стрункість роману були досягнуті досить складними засобами. Пушкін знайшов такі шляхи поліфонічної оповіді, які уможливлювали надзвичайно широке охоплення дійсності, постановку життєво важливих проблем і цілковите злиття епічної та ліричної ліній. Композиція роману ґрунтується на взаємодії трьох ідейно-емоційних контекстів: контексту авторського аналізу й оцінювання поведінки та внутрішнього світу героїв; контексту читацької «співучасті». Ці контексти подані у тонких зв'язках і переходах. Винайдена Пушкіним «онєгінська строфа» дозволяла виокремлювати мотиви, пов'язані з будь-яким із цих контекстів, у самостійні мініатюри. Картина російського життя — столичного, помісного, сільського — подана у межово концентрованих образних деталях і локальних прикметах, завдяки чому виявлялася «у кожному слові безодня простору» (М. Гоголь).
В останні дні михайлівського заслання Пушкін написав вірш «Пророк», у якому почасти продовжив тему «Наслідувань Корану» й осмислив поетичне призначення як високе подвижництво:В пустелі трупом я лежав,І голос Бог мені подав:
«Устань, пророче, виждь і внемли,І, крізь моря йдучи та землі,Глаголом розпаляй серця!»(Пер. Л. Первомайського)У ніч із 3 на 4 вересня 1826 р. у Михайлівське прибув посланець від псковського губернатора: Пушкін повинен з'явитися у Москву, де чекав коронації новий імператор, Микола І. Лаштуючись у дорогу й остерігаючись обшуку, П. спалив рукопис закінчених у той час автобіографічних записок, де відобразилася історія його покоління. 8 вересня Пушкіну було доправлено до царя для особистої аудієнції. У розмові Пушкіна після повернення із заслання гарантувалося особисте заступництво та звільнення від цензури («Я буду твоїм особистим цензором», — сказав цар).
Спочатку Москва вітала звільненого поета: його часто друкували та перевидавали, критика була до нього прихильною, а слава зростала. Попри певні тертя з урядом, Пушкін дивився у майбутнє з надією. Він аж ніяк не відступав від високого заповіту про призначення поета, розвинутого у «Пророці», підкреслюючи відданість своїм ідеалам у віршах «Аріон», «Углибині сибірських руд...», «Поет» («Покіль не заклика поета...», 1827). Саме у ці роки у творчості Пушкіна виник неослабний інтерес до особистості Петра І, царя-реформатора. Він стає героєм розпочатого роману про прадіда поета, Абрама Ганнібала, і нової поеми «Полтава», що стала апофеозом державного первня.
Наприкінці 20-х pp. Пушкін був постійно у дорозі, зупиняючись на короткий час у Москві та Петербурзі, іноді заїжджаючи у Михайлівське; самовільно поїхав на Кавказ у 1829 p., щоби зустрітися там із друзями, дотичними до подій 1825 р. і відправленими у діючу армію. Поет відчував необхідність життєвих змін. У 1830 р, повторне його сватання до Наталії Миколаївни Гончарової, 18-літньої московської красуні, було прийняте, і восени він вирушив у маєток свого батька Болдіно, по сусідству з яким було село Кистенівка, виділене Сергієм Львовичем синові у зв'язку з його близьким одруженням. Холерні карантини затримали поета на три місяці, і цій порі судилося стати знаменитою «Болдінською осінню», найвищим піком пушкінської творчості, коли він створив цілу бібліотеку творів: «Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна»(«Повести покойного Ивана Петровича Белкина»), чотири «маленькі трагедії», останні глави «Євгенія Онєгіна», «Домик в Коломиї» («Ломик в Коломне»), «Історію села Горюхіна» («История села Горюхина»), «Казку про попа і наймита його Балду» («Сказка о попе и о работнике его Балде»), близько ЗО ліричних віршів і ряд критичних статей і заміток.
Поміж болдінських творів, ніби навмисно не схожих один на другий за жанром і тональністю, особливо контрастують два цикли: прозовий і драматургічний. Це два полюси його творчості, до яких тяжіють решта творів, написаних упродовж трьох останніх місяців 1830 р.
«Повісті Бєлкіна» стали першим закінченим твором пушкінської прози. Ці повісті — своєрідні мемуари звичайної людини, котра, не знаходячи нічого визначного у своєму житті, наповнює свої записки переказом почутих історій, що вразили уяву своєю незвичайністю. Пародійний первень перебуває у підтексті повістей, реалістична точність характерів і обстановки — попри все співчуття письменника «маленьким людям» — слугує меті критичного вивчення застою російської суспільної думки. Інакший масштаб життя у «маленьких трагедіях». Вони позбавлені дріб'язкового побуту (їхній екзотичний, ледь намічений побутовий фон лише відтінює небуденність характерів героїв). Безстрашний виклик людини неба та моральні межі людського свавілля — такою є двоєдина тема всього драматичного циклу.
18 лютого 1831 р. у Москві відбувся шлюб Пушкіна і Н. М. Гончаровой. Навесні того самого року поет перебрався із дружиною у Петербург, а звідти у Царське Село, де вони замешкували до середини жовтня. Тут, у своїй поетичній вітчизні, П. написав «Лист Онєгіна», тим самим остаточно закінчуючи роботу над романом у віршах, що став його «супутником» упродовж восьми років життя. Перший цикл життя героя, котрий егоїстично відданий лише самому собі і котрий зневажає у душі світські звичаї, закінчився трагедією: вбивством під час дуелі друга. Автор планував відправити героя у подорож по Росії. У Болдіно відбулося суттєве переакцентування у сюжеті роману. Тепер поет слідкує за героями з іншої історичної епохи, залишивши їх на порозі 1825 р. «Лист Онєгіна» підкреслив дзеркальну композицію роману, що до певної міри приховувала нерівномірність двох його частин, а найголовніше — давала можливість оцінити невластиві колишньому Онєгіну нерозважливість, відчайдушність його поведінки: він здатний тепер довіритися живому почуттю. Духовно Онєгін, як це стало зрозуміло лише тепер, належав до найкращих людей покоління 20-х pp.
Нове сприйняття дійсності, що намітилося у творчості Пушкіна наприкінці 20-х pp., потребувало поглибленого вивчення історії. У 1831 р. він отримав дозвіл працювати в архівах і був знову зарахований на службу як «історіограф», отримавши завдання написати «Історію Петра». Потім увагу Пушкіна привернула особа О. Пугачева, яка цікавила його і раніше, і він розпочав роботу над історичними матеріалами. З початком 30-х pp. проза у творчості П. починає превалювати над поетичними жанрами. «Повісті Бєлкіна» (окр. вид. 1831) з їх тонкою стилістикою, розраховані на здатність поцінувати своєрідність і свіжість інтерпретації звичайних сюжетів сентиментальної й ультраромантичної літератури, успіху не мали. Пушкін задумав широке епічне полотно, роман із епохи пугачовщини з героєм-дворянином, котрий перейшов на бік бунтівників. Задум цей на певний час був полишений через недостатні знання про цю епоху, і розпочалася праця над романом «Дубровський»(«Дубровский», 1832-1833). Герой роману — Володимир Дубровський, син бідного дворянина, розореного багатим і жорстоким поміщиком-самодуром Троєкуровим, котрий очолює ватагу розбійників і мститься за скривдженого батька не безпосередньому винуватцеві цього — Троекурову, бо Дубровський закоханий у його дочку, а навколишнім поміщикам. Хоча сюжетна основа твору взята П. із сучасного життя, у ході роботи роман усе більше набував рис традиційної авантюрної оповіді. Роману Пушкін не закінчив, і він був надрукований лише після його смерті: Пушкіна відірвала робота над «Капітанською дочкою», розпочатою тоді, коли більша частина «Дубровського» була написана.
Ще в період роботи над «Дубровським» Пушкін вирішив глибоко зайнятися історією пугачовського повстання. Він звернувся до військового міністра з проханням надати йому архівні матеріали для роботи, і в другій половині травня 1833 р. закінчив шість розділів «Історії Пугачева». Не задовольнившись архівними матеріалами, Пушкін поїхав у Казань, Оренбург і Уральськ, тобто у ті місця, де відбувалися події. Поїздка дала можливість зустрітися з учасниками селянської війни (1773—1775), почути народні перекази про пугачовщину.
Восени 1833 р. Пушкін повернувся у Болдіно. Друга болдінська осінь для нього — за літературною плідністю — була схожою на першу. За півтора місяця Пушкін закінчив роботу над «Історією Пугачева» («История Пугачёва») та «Піснями західних слов'ян» («Песни западных славян»), розпочав працю над повістю «Пікова дама» («Пиковая дама»), створив поеми «Анджело» і «Мідний вершник» («Медный всадник»), «Казку про рибака і рибку» («Сказка о рыбаке и рыбке») і «Казку про мертву царівну та про сімох богатирів» («Сказка о мёртвой царевне и семи богатырях»). Справжнім поетичним апофеозом цього часу став вірш в октавах «Осінь», де реалістично точно відтворено пробудження у душі поезії:
Я забуваю світ, — в солодкій тишиніЯ заколисаний уявою моєю,І прокидається поезія в мені:Лірична хвиля знов ширяє над душею,Тріпоче і звучить, шукає, як у сні,Щоб вільно вилитись міцною течією, —
І тут до мене йде гостей незримий рій,Знайомі давнішні, плоди таємних мрій.(Пер. П.Дорошка)Одним із найвидатніших творів Пушкіна, написаних ним у другу болдінську осінь, є поема — чи, як означив її сам автор, «петербурзька повість», «Мідний вершник», де сконцентровані роздуми Пушкіна над підсумками державних реформ Петра І. Як виявилося, зміцнення російської державності, історично необхідне Росії, не ощасливило простих людей. Повість «Пікова дама» написана на ту саму тему всемогутньої влади грошей над людиною, якій присвячена «маленька трагедія» «Скупий лицар». Як і старий барон, герой «Пікової дами» Герман — раб однієї пристрасті, що запанувала над його душею, — пристрасті до грошей. Дух нового, буржуазного меркантилізму доводить героя до божевілля.
Незабаром після повернення Пушкіна у Петербург, у кінці грудня 1833 p., він одержав найнижче придворне звання камер-юнкера, яким, зазвичай, нагороджували дворян у юному віці. Така царська «милість» дуже вразила його самолюбство, тим більше, що він добре розумів справжню причину цієї «милості»: щоби красуня-дружина поета могла з'явитися на двірцевих балах, необхідна була присутність самого поета, якому належало супроводити її.
Усе наполегливіше Пушкін став подумувати про відставку, про можливість покинути Петербург і переселитися із сім'єю в село — у Болдіно. Прохання про відставку було прийняте з обуренням, але із забороною відвідувати державні архіви. Пушкін змушений був удатися до посередництва В. Жуковського, щоби врегулювати конфлікт. Як подяка за послух йому була видана урядова позика у 20 000 карбованців, проте ця сума не покривала навіть половини боргів Пушкіна. Становище ускладнювалося ще дедалі більшими турботами про здобування грошей. Витрати значно перевищували мізерні доходи, тим більше, що до Пушкіних переселилися дві незаміжні сестри дружини, збільшилася і його власна сім'я народженням ще двох дітей.
В останні роки життя Пушкін кілька разів їздив у село — у Болдіно, Михайлівське, Тригорське, живучи там іноді по місяцю і більше, але робота у нього не йшла. Більшість віршів поета останніх років пов'язані переважно не стільки з його інтимними переживаннями і настроями, з особистою його біографією, скільки з його роздумами на історичні та філософські теми, з враженнями про навколишню обстановку і людей.
На початку 1836 р. Пушкін одержав дозвіл на видання тримісячного журналу «Современник», якого за життя поета вийшло чотири номери. Він залучив до участі в журналі М. Гоголя, О. Кольцова, опублікував вірші Ф. Тютчева, вів переговори про співробітництво із В. Бєлінським, публікував у журналі свої твори, писав для нього критичні статті, рецензії і замітки. У четвертому томі «Современника» був опублікований роман «Капітанська дочка» («Капитанская дочка»). Це — насамперед сімейна хроніка двох старовинних російських сімей — Гриньових і Миронових, що жили в часи напружених і хвилюючих історичних подій.
Ніби передчуваючи близький кінець життя, Пушкін написав вірш про свій «рукотворний» пам'ятник:Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний,Тропа народна там навіки пролягла,Олександрійський стовп,
в гордливості незборній,Йому не досягне чола.Ні, весь я не умру, я в лірі жити буду,Від праху утече нетлінний заповіт, —І славу матиму, допоки серед людуЛишиться хоч один піїт...
1 довго буду тим я дорогий народу,Що добрість у серцях піснями викликав,Що в мій жорстокий вік прославив я свободуІ за упалих обставав...(«Я пам 'ятник собі воздвиг нерукотворний...», пер. М. Рильського)
Тим часом визрівав конфлікт поета зі світською черню. Зовнішньо він зводився до випадкової події — нахабного залицяння до дружини поета світського ловеласа, француза Ж. Дантеса, прийнятого на службу в один із найпривілейованіших полків російської гвардії завдяки високому заступництву голландського посланця барона Л. Геккерена, котрий усиновив його. Але брудна плітка, що плямувала честь пушкінської сім'ї, охоче підхоплена у великосвітських салонах, стала концентрованим вираженням усієї ворожої атмосфери, у якій перебував поет.
Дуель між Пушкіним і Дантесом відбулася 27 січня 1837 р., о 4 годині 30 хвилин після полудня в околицях Петербурга, за Чорною річкою. Пушкін був тяжко поранений у живіт, і ця рана виявилася смертельною. Через два дні поет помер. Його смерть стала національною трагедією. Петербургом розійшовся у списках вірш М. Лермонтова «На смерть поета», у якому той висловив своє обурення і скорботу і поплатився за це засланням на Кавказ.
Ще за життя Пушкіна українською мовою його твори перекладали Л. Боровиковський і Л. Гребінка, а пізніше — С. Руданський, П. Грабовський і, особливо вдало для свого часу, — М. Старицький. У Галичині І. Франко переклав усі драматичні твори Пушкіна, а також ряд його ліричних віршів, і у своїх критичних статтях популяризував його творчість. У XX ст. творчу спадщину Пушкіна перекладали М. Рильський і М. Бажан, Л. Первомайський і М. Терещенко, В. Сосюра і Є. Дроб'язко та ін.
Із творчістю Пушкіна був добре ознайомлений Т. Шевченко. Його вірші він цитував напам'ять і декотрі з них у вигляді ремінісценцій відображаються і в його власній творчості. Високо оцінювали російського поета І. Франко, Ю. Федькович, Панас Мирний.
Водночас Пушкін у період свого південного заслання був тісно пов'язаний із Україною, жив у Катеринославі, Кам'янці, Одесі, бував у Києві, Тульчині. Йому були добре знайомі українська народна поезія й історія. В бібліотеці Пушкіна були збірники, в яких містилися українські народні пісні, в тому числі М. Цертелєва, М. Максимовича, П. Лукашевича. Київська давнина відображена у його поемах «Руслан і Людмила», «Русалка», у «Пісні про віщого Олега». Полтавськими і київськими мотивами пройняті рядки поеми «Полтава».
Драматичні твори Пушкіна («Борис Годунов», «Камінний гість», «Маленькі трагедії») йдуть на сценах українських театрів. Широко представлені в репертуарі театрів написані за творами Пушкіна опери ««Руслан і Людмила» М. Глинки, «Русалка» О. Драгомижського, «Борис Годунов» М. Мусоргського, «Євгеній Онєгін» і «Мазепа» П. Чайковського, «Алеко» С. Рахманінова, балети «Мідний вершник» Р. Глієра, «Бахчисарайський фонтан» Б. Асаф'єва й ін. За творами Пушкіна українські композитори створили опери «Дива дивні» — В. Птушкін і «Золота рибка» — Г. Юсим, симфонію-поему «Прощання» — В. Бібик й ін.
Музеї Пушкіна існують в Одесі та Кам'янці, пам'ятники поетові — в Одесі (1888, скульптор — Ж. Полонська, архітектор — П. Васильєв), Києві (1962, скульптор — О. Ковальов, архітектор — В. Гнєздилов), Кам'янці (1975, скульптор — В. Шатух, архітектор — В. Гнєздилов), Феодосії, Харкові, Тернополі тощо.
За С. Фомічовим

Книги автора в бібліотеці: