Хто такий Ежен Йонеско
Ежен Йонеско (1912–1994) — французький драматург румунського походження, один із засновників театру абсурду. Відомий п’єсами «Голомоза співачка», «Урок», «Стільці» і «Носороги». Його твори досліджують безглуздість мови, загрозу конформізму і самотність людини перед обличчям смерті. Член Французької академії з 1970 року.
Є письменники, яких важко читати, але легко розуміти. Є письменники, яких легко читати, але важко збагнути. Йонеско — особлива категорія: його п’єси смішні, абсурдні, часом схожі на дитячу гру зі словами — і водночас за цим фасадом ховається глибока тривога про людину, мову і суспільство. Він прийшов у театр пізно, майже випадково — і перевернув його традиції догори дном.
Дитинство між двома культурами
Ежен Йонеско народився 26 листопада 1912 року в Брашові, Румунія. Батько — румунський адвокат, мати — француженка. Одразу після народження хлопчика родина переїхала до Парижа, і дитинство Йонеско пройшло у Франції. Французька стала для нього рідною мовою і рідною культурою — набагато ближчою, ніж румунська.
Але доля розпорядилася інакше. Батьки розлучилися, і батько забрав дітей до Румунії, де Йонеско провів юність. Ставлення батька до нього було холодним і зневажливим — і ця образа залишила глибокий слід. Румунія сприймалася як чужина, а Франція — як втрачена батьківщина. Ця подвійність — між двома мовами, двома культурами, двома ідентичностями — стала однією з глибинних тем його творчості.
У 1929 році Йонеско вступив на літературний факультет Бухарестського університету. Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Родікою Бурілеяну, з якою прожив усе подальше життя. На початку 1930-х видав румунською мовою збірку поезій і книгу літературних есе. Деякий час викладав французьку мову в школі.
Повернення до Парижа і випадкова п’єса
У 1938 році Йонеско отримав румунський урядовий грант на написання докторської дисертації в Парижі — про мотиви гріха і смерті у французькій поезії після Бодлера. Він захистив її в Сорбонні. Коли почалася Друга світова, залишився у Франції і пережив окупацію, працюючи коректором у паризькому юридичному видавництві. Саме там він уперше близько зіткнувся зі світом чиновництва і дрібної буржуазії — матеріалом, який пізніше живитиме «Носорогів».
До театру Йонеско ставився з відразою — і власне зізнавався в цьому. Поворот стався у 1948 році абсолютно випадково: він вирішив вивчити англійську мову за самовчителем і почав копіювати фрази з підручника. Безглуздість заучуваних діалогів, їхня беззмістовність і алогічність раптом здалися йому не просто методичним прийомом, а дзеркалом людського спілкування взагалі. Так народилася ідея «Голомозої співачки».
💡 Цікаво про Йонеско
💡 «Голомоза співачка» досі йде в паризькому театрі Ла Юшетт — безперервно з 1957 року. Це одна з найдовших театральних вистав в історії.
😯 Назва «Голомоза співачка» — випадковість: актор на репетиції переплутав репліку і сказав «голомоза співачка» замість «блондинка співачка». Йонеско залишив помилку — вона ідеально вписалася в абсурдну логіку п’єси.
❓ Сам Йонеско спочатку назвав свою першу п’єсу «Англійська без зусиль» — на честь підручника, що її надихнув. Назву змінили перед постановкою.
«Голомоза співачка»: початок театру абсурду
Прем’єра відбулася у травні 1950 року в маленькому паризькому театрі Ла Юшетт у постановці режисера Ніколя Батая. Публіка була збентежена: п’єса не мала традиційного сюжету, характерів і фіналу в звичному розумінні. Дві подружні пари — Сміти і Мартіни — обмінюються репліками, в яких немає нової інформації і живої думки. Діалоги побудовані на алогічності та руйнуванні причинно-наслідкових зв’язків. Чим далі — тим більше мова розпадається: до фіналу герої кидають одне одному вже не слова, а склади і звуки.
Провалу на прем’єрі не вийшло уникнути — але критики звернули увагу. Саме тоді з’явився термін «театр абсурду», і Йонеско став його невільним хрещеним батьком. Сам він не надто любив це визначення, вважаючи його надто вузьким — але назва прилипла.
«Голомоза співачка» мала підзаголовок «антип’єса»: Йонеско свідомо руйнував драматургічні канони. Персонажі позбавлені індивідуальності — це маріонетки, що промовляють чужі фрази. Автор у своїй статті «Трагедія мови» пояснював це як тривогу про сучасну людину, яка втратила здатність думати самостійно і перетворилася на сукупність засвоєних кліше.
Ранні п’єси: мова, влада, самотність
Після «Голомозої співачки» Йонеско писав інтенсивно. Кожна нова п’єса ставала подією паризького театрального сезону і водночас — приводом для полеміки.
«Урок» (1951) — фарс про вчителя, який дає приватний урок молодій учениці. В міру того як урок продовжується, нібито безнешкідливий педагог перетворюється на тирана, а мова — на знаряддя влади і насильства. Скромний інтелектуал стає вбивцею, бо «арифметика веде до філології, філологія — до злочину». Мова тут уже не засіб спілкування, а механізм підкорення.
«Стільці» (1952) — можливо, найпронизливіша рання п’єса Йонеско. Двоє старих самотніх людей очікують гостей і оратора, який повинен сповістити світу якусь важливу істину від їхнього імені. Гості приходять — але вони невидимі. Стільці заповнюють сцену, але на них ніхто не сидить. Коли нарешті з’являється оратор — виявляється, що він глухонімий. Істина залишається невисловленою. Стільці порожні. Старі стрибають у вікно.
Справжня шляхетність є не чимось іншим, як прагненням до свободи.
Ежен Йонеско, «Замітки та замітки їм наперекір», 1962«Носороги»: від абсурду до політичної алегорії
У 1959 році вийшла п’єса, яка вивела Йонеско за межі авангардних театральних кіл і зробила його ім’я відомим у всьому світі. «Носороги» — це алегорія про те, як цілком звичайні люди один за одним перетворюються на носорогів і вливаються в ревуче стадо. Головний герой — Беранже, нікчемний невдаха і ідеаліст — залишається єдиною людиною, яка відмовляється перетворюватися.
Перші глядачі прочитали «Носорогів» однозначно — як антифашистську п’єсу: хвороба «оносорожіння» асоціювалася з нацистською чумою і масовою капітуляцією перед тоталітаризмом. Але сам Йонеско пояснював задум ширше: п’єса — проти будь-яких колективних істерій та ідеологій, які поглинають особистість і перетворюють людину на частину стада. Носороги у нього — це не обов’язково нацисти. Це будь-яка маса, що заперечує індивідуальність заради єдиного рева.
Саме в «Носорогах» уперше з’являється те, чого бракувало раннім п’єсам: живий герой із характером, який чинить опір. Беранже — антигерой, але він людина. І цього виявляється достатньо.
Головні твори: хронологія і теми
| П’єса | Рік | Центральна тема |
|---|---|---|
| «Голомоза співачка» | 1950 | Порожнеча мови, знеособлення буржуазного побуту |
| «Урок» | 1951 | Мова як влада і насильство |
| «Стільці» | 1952 | Самотність, марність існування, невисловлена істина |
| «Жертви обов’язку» | 1953 | Абсурдність соціальних ролей і обов’язків |
| «Носороги» | 1959 | Конформізм, колективна істерія, опір тоталітаризму |
| «Убивця за покликанням» | 1958 | Безсилля людини перед злом і байдужістю |
| «Король помирає» | 1963 | Смерть, страх, неможливість прийняти кінець |
Погляди на театр і мистецтво
У 1962 році Йонеско видав збірку есе «Замітки та замітки їм наперекір» — своєрідний маніфест його розуміння театру. Він відстоював авангард як мистецтво пошуку, що поєднує конкретно-історичне й універсальне. Театр-лабораторія, на його думку, може бути елітарним — і це не вада, а необхідність: він відображає духовну потребу, яка вже зародилася в суспільстві, але ще не знайшла форми.
Йонеско рішуче виступав проти ангажованості мистецтва — проти того, щоб письменник слугував ідеології чи партії. Це зіштовхнуло його з Сартром і лівою критикою: Сартр вважав, що митець зобов’язаний займати громадянську позицію, Йонеско — що ангажованість «ампутує людину». Полеміка між ними стала однією з найгучніших літературних суперечок Парижа 1950–60-х років.
Взірцем театру для Йонеско був… футбольний матч: непередбачуваний, динамічний, сповнений драматизму і радості від гри як такої — без заздалегідь визначеного результату.
Пізні роки: смерть, страх і Французька академія
У 1963 році вийшли дві п’єси, де центральною стала тема смерті: «Повітряний пішохід» і «Король помирає». Остання — про монарха, якому оголошують, що він помре до кінця вистави, і він намагається осягнути й прийняти цей факт — вважається одним із найсильніших його текстів і широко ставиться досі.
У 1970 році Йонеско був обраний до Французької академії — найпрестижнішого літературного інституту Франції, що складається з сорока «безсмертних». Для людини, яка прийшла у Францію емігрантом і все життя почувала себе між двома культурами, це було особливим визнанням.
Останні роки він присвятив живопису і щоденникам. Помер Ежен Йонеско 28 березня 1994 року в Парижі і похований на цвинтарі Монпарнас.
📖 З чого почати читати Йонеско
- «Голомоза співачка» — обов’язковий початок; коротка, читається за годину, відразу дає відчуття стилю.
- «Урок» — найлаконічніша і найгостріша рання п’єса; легко читається як самостійний текст.
- «Носороги» — найдоступніша для широкої аудиторії; тут є сюжет, герой і зрозуміла алегорія.
- «Стільці» — для тих, хто готовий до більш похмурого і метафізичного Йонеско.
- «Король помирає» — найглибша п’єса про смерть і людську беззахисність перед нею.
Йонеско: людина, яка зробила абсурд мистецтвом
Ежен Йонеско прийшов у театр із підручника англійської мови — і створив один із найвпливовіших напрямів драматургії XX століття. Його п’єси на перший погляд смішні і безглузді, але за цим фасадом — глибока тривога про людину, яка втрачає мову, особистість і здатність чинити опір стаду. Театр абсурду в його виконанні — це не нігілізм і не розвага, а спосіб побачити реальність без прикрас.
«Носороги» ставлять у різних країнах у різні епохи — і кожного разу знаходять нових носорогів. У цьому, мабуть, і є відповідь на питання, чому Йонеско досі читають, ставлять і бояться.