— Коли ж почалася друга світова війна, Оксанко?
3 останньої парти підвелося кирпатеньке дівчатко, невстріливо закліпало очицями.
— Війна почалася в тисяча дев'ятсот сорок дру... — і крадькома зирнула на вчителя.
Той повагом заплющив очі: не те.
— В сорок тре?..
Вчитель ворухнув ногою під столом і звалив ціпок. Він гримнув об підлогу, мов карабін.
— Я  забула, Федоре Несторовичу, — прошепотіла Оксанка.
Учитель обома руками обхопив протез, одсунув його вбік, щоб не заважав, і, обіпершись долонею об стіл, нахилився за цілком.
Діти принишкли, похнюпили голівки.
— Сідай, Оксанко, — сказав Федір Несторович і одвернувся до вікна. Надворі, припадаючи цупким листям до шибок, видзвонювала дика груша, розчахнута вітром. В розщепину провалилась жовтенька падалиця, і, коли стовбури розгойдувало, падалицю чавучило, з неї цідилась на кору прозора юшечка.
“Треба б вийняти”, — подумав.
До кінця уроку він уже нікого не питав. А після дзвінка, гримаючи залізними замками на протезі, пошкандибав додому.
Надворі було ясно. Об гарячі жерстяні дахи торохкали каштани, підплигували, як на жаровні, і падали на бруківку. У ринвах цвірінькали горобці, попід ворітьми гралися діти. Федір Несторович іноді тупо наїздив протезом на каштан і трохи заточувався.
— Дядя п'яні... — цявкнуло з-під воряк[1] якесь хлоп'я.
— Цить! — сказало старшеньке. — У дяді ножки немає. Еге ж, дядю?