Мілена пчихнула, коли народилася. Касандра – її мама – стомлено
посміхнулась, як після виконання нелегкого обов’язку, і знепритомніла. Навіть
в такому безнадійному стані, напівжива, вимордувана, бліда, спітніла, вона
залишалася справжньою красунею. Її уста, зовсім не такі ніжні та рожеві, як
звичайно, і далі блаженно посміхалися, а напіввідкриті очі безупинно шукали
чогось у тьмяних закутках кімнати. І Касандрі, найвродливішій жінці містечка,
ці блідість і кволість страшенно личили, як личили їй також рум’янець, засмага,
будь-які кольори і їх відтінки, бадьорість і заспаність, легка посмішка,
відчайдушне реготання і почервоніння очей від півторигодинного плачу. Сонце
виблискувало на пасмах її волосся, вії дрібно тремтіли – і всі, хто знаходився
цієї миті в кімнаті, завмерли від такої незвичайної краси, замилувалися
незрівнянною Касандрою і маленьким створінням, що ніби аж світилося
захопленням від з’явлення у цей дивний світ. Батько Мілени, Флор, заціпенів
від щастя, що має тепер вдвічі більше тої краси, аніж мав досі, і мало не вмер
від зачудування і надмірності почуттів, що переповнили його, сердешного.
Окрім усього, Флор і сам був неабиякої зовнішності, і міг насолоджуватися
одним із зразків досконалості творіння Природи у дзеркалі щоразу, коли це
було б йому необхідно. Але за наявністю коханої Касандри, а тепер ще й
Мілени, ця необхідність відпала. Отже, тоді і там, де народилася Мілена, можна
було спостерігати незвичайне видовище: три прегарних істоти світилися і
світилось сонце, пилюка на підвіконні, вода у кришталевій вазі, простирадла під
Касандрою і щастя.