Це одна з найсумніших книжок в історії європейської літератури, найгостріший памфлет на людство, але написано цю книжку не: нападі хворобливої мізантропії, а з почуттям «ненавидячої любові» до людини. Зневага і обурення, що подекуди просто б’ють в очі зі сторінок «Гуллівера», не є наслідком лихої вдачі письменника, як то іноді пишуть історики літератури, а збуджені глибокою образою за людину, якою вона є, при гострій свідомості того, якою вона має й повинна бути. Саме віра в людину, захована під личиною жорсто- кого скепсису, диктувала авторові нещадні рядки, в яких безогляд­ному осудові піддавалися соціальні, політичні та побутові форми людського суспільства, яким його уявляв собі Д. Свіфт. Треба тільки гаразд вчитатись в останні розділи цієї єдиної в своєму роді книж­ки, в сцени, де розповідається про виїзд Гуллівера з країни коней і про трагічні його переживання, коли він думає про те, що має по­кинути своїх доброчесних господарів і повернутися знов до людей з їх вадами та розбещеністю (ці розділи й зараз не можна читати без деякого внутрішнього хвилювання), щоб відчути, скільки в тому суворому та відлюдкуватому декані собору св. Патріка пломеніло справжньої любові до людини. Бо чесноти гуїгнгнмів, що так поло­нили серце Гуллівера,— то ж людські чесноти, те краще в людині,
що при сприятливих обставинах може взяти гору над лихими її ін­стинктами й перетворити людину з мізерного «єгу» на шляхетну, гід­ну свого місця у світі істоту. Сама непримиренність тону, завзята агресивність вихваток Свіфта свідчать про певні дидактичні завдан­ня, про бажання вжити гострих ліків на тяжкі, але не безнадійні хвороби. З цього погляду сатира Свіфта виглядає оптимістичніше за «лагідну іронію» письменника іншої доби, Анатоля Франса, який, незважаючи на позірно доброзичливе ставлення до людства, не може приховати безнадійного свого скепсису щодо його майбутнього. От­же, ненависть і погорда заради вищої любові — такий, сказали б ми, моральний тон цієї незвичайної казки.