Обридло волові всю зиму тремтіти на морозі. Не раз він думав собі: “Не хочу я жити в холодній країні; переживу цю зиму, перелітую, і як тільки птах почне летіти до вирію, подамся і я до теплого краю”.
Пролетіло літо, як один день, не встиг віл оглянутися, як уже настала осінь, мокра та холодна. Віл гнувся, гнувся в загороді й згадав про теплий край... Настав день, віл піднявся і пішов з двору на городи. Побачили його півень та качка й питають:
— Куди ти йдеш?
— Та тікаю від зими, йду шукати літа.
— І ми підемо з тобою.
— Що ж, ходім, гуртом веселіше буде. Вийшли вони з двору, а на воротях сидить кіт; побачив їх і спитав:
— Куди це ви йдете?
— Тікаємо від зими; йдемо шукати літа.
— Візьміть і мене.
— Ходім, коли хочеш, гуртом веселіше буде. Пішли вони далі. Аж у полі їм зустрівся баран. Порівнявшись з ними, спитав:
— Куди йдете, земляки?
— Ходи, коли хочеш, гуртом веселіше буде.
(Пішов і баран з ними. А далі й свиня пристала до гурту).
Пішли. Дорогою вже й підтоптались, а до літа ще далеко. Аж ось випав сніг, вдарили морози, занесло дорогу... Далі йти несила.

Зайшли вони до лісу, забилися у затишок і стали, тулячись один до одного. А далі віл і каже:
— Давайте, братці, збудуємо собі хату, перебудемо в ній до тепла, а потім підемо далі. Як давай, то й давай. Гурт не малий...
— Треба ж місце добре відшукати,— каже кіт. А качка й собі:
— Ходім, знайдем таке місце, де б вода була недалечко.
Пішли, знайшли таке місце, взялися до роботи.
Віл зі свинею риють, качка воду носить, свиня місить, півень глевки робить, а баран із котом мастять. Поклали вони хату, а качка й каже:
— Коли поклали хату, то ще викопаймо у хаті таку яму, щоб вода була; як прийде зима, щоб мені не ходити далеко.
Свиня вирила таку яму, й качка наносила її повну води. А кіт каже:
— Коли поклали хату, то покладімо ще й піч, щоб мені було де взимку погрітися. А півень і собі:
— Коли поклали хату, то покладімо ще й жердку, бо я не призвичаєний на голій землі спати.
Та й як уже вони ту жердку та піч поклали, тоді баран каже:
— Що ви хотіли, то вже маєте; зробіть же тепер постіль, щоб я на голій землі не ночував.
Пішли вони до лісу, наносили багато листя, зробили постіль і для барана, й для свині, для вола. Тоді віл каже:
— Тепер ходім, назносим собі всякої поживи. Порозходилися вони всі, кожне взялося роздобувати поживи для товариства. Волові та баранові — кукурудзи сухої, сіна, соломи просяної дістали; свині — картоплі, буряків нарили; качці — бурякового листа наносили, ячменю, проса багато; котові — мишей ловити допомогли, горобців; півневі — зерна поназбирували ріжного, хробаків усяких. Наносили вони всього того досить, зробили собі сани та й стали складати. Що на сани покласти не можна було, на себе взяли. Віл із бараном тоді запряглися, кіт уперед побіг, підстрибуючи, качка на сіно та лист вгніздилася, а свиня з півнем слідом їдуть, господарства спільного доглядають.

Поскладали вони все те в порядку, посідали та й сидять у теплі та добрі. Кіт на печі сидить та мурчить, півень на жердці виспівує, качка в воді хлюпощеться, а свиня простяглася на постелі, лежить і рохкає. Надворі мороз та шквиря, а в них затишок і їсти є що.
Аж ось бігла повз їх хату лисиця, вчула, як півень виспівує “кукуріку”, “кукуріку”, й захотілося їй курятинкою поласувати. Зупинилась, кортить її, та в хату піти боїться, бо чути, що там не один півень, а крім нього ще хтось гомонить. Метнулася тоді вона по лісі, знайшла ведмедя та вовка й каже:
— Я надибала цілий скарб. До нашого лісу забрела ціла ват...