Жили колись в замку поблизу чудових млинових дамб Біннорі дві королівські дочки. І засватався до старшої з них сер Уїльям, і підкорив її серце, і скріпляв свої клятви кільцем і рукавичкою. А потім побачив молодшу сестру- з обличчям ніжним, як квітуча вишня, - і серце своє віддав їй, а старшу розлюбив. І старша зненавиділа молодшу за те, що та відняла у неї любов сера Уїльяма, і ненависть її все росла день від дня, і вона все думала та ворожила, як би їй погубити сестру.

І ось в один тихий світлий ранок старша сестра сказала молодшій:

- Підемо подивимося, як входять в чудові води Біннорі тури нашого батька!

І вони узялися за руки і пішли. І коли підійшли вони до берега, молодша піднялася на великий камінь: хотіла побачити, як витягатимуть на берег туру. А старша сестра йшла за нею услід і раптом обвила її стан руками і зіштовхнула її в бурхливі води Біннорі.

- Ах, сестра, сестра, протягни мені руку! - крикнула молодша принцеса, коли вода понесла її геть. - Я віддам тобі половину всього, що є у мене і що буде!

- О ні, сестра, не подам я тобі руки! Ти помреш, і землі твої дістануться мені! Ганьба мені буде, якщо я доторкнуся до тієї, що розлучила мене з коханим!

- Сестро, так протягни мені хоч рукавичку, і я поверну тобі Уїльяма! - кричала принцеса, а потік відносив її все далі і далі.

- Тони! - відповідала жорстока принцеса. - Не торкнуся я тебе ні рукою, ні рукавичкою! Ти потонеш в чудових водах Біннорі, і милий Уїльям знову буде моїм!

І вона повернулася в королівський замок.

А молодшу принцесу потік ніс все далі, і вона то спливала вгору, то знову ховалася у воді, поки, нарешті, річка не принесла її до млина. А в цей час дочка мірошника готувала обід, і знадобилася їм вода. Ось спустився він до річки, побачив - щось пливе до дамби, і крикнув:

- Батько! Батько! Скоріше опусти стулки! Щось біле- лебідь або русалка - пливе сюди по річці.

І мірошник поспішив до дамби і зупинив важкі, страшні млинові колеса. А потім батько з дочкою витягнули з води принцесу і поклали її на берег.

Світла і прекрасна, лежала вона на землі. Перли і самоцвіти прикрашали її золоті кучері, золотий пояс стягував її тонкий стан, золота бахрома па поділі білого одягу приховувала її ніжні ніжки.

Але вона не дихала.

А поки прекрасна принцеса лежала на березі, мимо дамб Біннорі проходив мандрівник - знаменитий арфіст. Він побачив її чарівне бліде обличчя і з тих пір не міг його забути. Довго мандрував він по світлу, і її образ все стояв перед його очима.

Багато-багато днів опісля він повернувся до чудових вод Біннорі, але принцеса давно вже спала вічним сном, і він знайшов лише кості її та золоті кучері. І він зробив з них арфу і піднявся з нею на горб, що стоїть над дамбою Біннорі, і підійшов до замку, де жив король-батько.

Того вечора король і королева, їх син і дочка, сер Уїльям і весь двір зібралися в залі послухати прославленого арфіста. І ось заспівав арфіст, перебираючи струни своєї арфи, і всі - то раділи, то плакали і засмучувалися, покоряючись його бажанню. І раптом арфа сама заспівала тихим і ясним голосом; тоді арфіст замовк, і всі затамували подих.

Ось про що співала арфа:

Там сидить мій батько, король
А з ним сидить королева-мати
Поблизу чудової дамби Біннорі.
Стоїть тут і Х'ю, мій рідний брат
І вірний-невірний Уїльям мій
Поблизу чудової дамби Біннорі.

Диву далися всі в залі, а старий арфіст розповів, як одного разу побачив він на березі мертву принцесу, що потонула поблизу чудових дамб Біннорі, і як зробив з її кісток і кучерів цю арфу...