Жили в давні часи два добрих приятеля. Якось піднялись вони в гори, шукаючи їстівні корінці. І коли вони копали землю, то натрапили на виблискуючу вазу з золота.
Одному з них дуже захотілося отримати її. Другий же, що мав добре серце, подумав поділити її, а свою частину роздати бідним. Той чоловік, що хотів заволодіти вазою сам, сказав: – Любий брате, я не думаю, що вона може бути із золота! Хіба став би хто-небудь закопувати золоту вазу на горі? Побоююсь, що це просто хламіття! Чоловік з добрим серцем відповів:
Може бути, і так. Однак ми можемо перевірити її. Якщо ваза і не з чистого золота, не біда: адже вона потрапила до нас випадково, коли ми шукали корінці. Вони зійшли з гори і прийшли додому до жадібного чоловіка. Ввечері він сказав своєму другові:
– Любий брате, залишимо цю вазу на деякий час у мене. Я випробую її, а потім, коли ти прийдеш наступного разу, ми разом розділимо скарб. Друг цілком довіряв йому і відразу ж погодився. Наступного дня він пішов додому, а через кілька днів, владнавши всі справи, повернувся назад. Увійшовши до хати, він відразу ж помітив, що його приятель виглядає дуже сумним і засмученим.
– Що трапилось? – спитав він.
– Чому ти такий засмучений?
– Та все через ту вазу! – відповів друг. – Ти ж знаєш, я мав надію, що вона золота. Уяви собі прикре враження, коли вона розтопилася, ледве її сунули у вогонь. Вона зроблена лише з олова, дешевого олова. Даремно ми тягнули її додому. Чесному чоловікові було трохи жаль, що його друг навіть не показав йому розтоплене олово, він мав сумнів щодо сказаного. Однак він залишився цілком спокійний і намагався втішити приятеля.
– Любий брате,– сказав він,– не засмучуйся так сильно. Це лише випадковість, що ми знайшли цю вазу. Що з того, що вона не золота? Корисливий чоловік з великим полегшенням побачив, що друг так охоче повірив йому. Тепер ваза буде належати йому одному! Зрадівши, він повелів жінці приготувати для свого друга найліпшу страву і подати до неї добре вино. Наступного ранку, перед тим, як піти, добросердечний чоловік сказав:
– От що, брате! Тут у тебе навкруги лише безплідні пагорби, в той час як в моїх околицях зустрінеш пагорби і гори, річки та струмочки, діброви та луки, фруктові дерева та квіти. Чому б твоїм двом дітям не піти до мене, побути кілька днів у гостях? Корисливий чоловік був такий радий від думки, що володіє золотою вазою. Він навіть готовий був погодитись на що завгодно. Тому він відразу ж закивав головою.
– Любий брате,– сказав він,– мої діти – це і твої діти. До того часу, поки ти не вирішиш, що вони завдають тобі клопоту, я, звичайно ж, з радістю відпускаю їх із тобою. І добросердечний чоловік забрав з собою дітей. Дорогою вони проходили через місцевість, де мешкало багато мавп, і він спіймав двох мавпочок для дітей. Діти страшенно зраділи! Вони принесли їх додому, навчили всяким трюкам, навчили танцювати під музику і прибігати на оклик. Кожна дитина дала своїй мавпі своє власне ім'я. Через три місяці добросердечний чоловік попросив свого приятеля прийти по дітей. Того дня, коли він на нього чекав, він послав дітей подалі від хати, на пагорби, назбирати фруктів. Коли ж з'явився приятель, він з зажуреним обличчям вийшов тому назустріч, промовляючи:
– О, як мені соромно перед тобою, друже мій!
– Любий брате,– вигукнув у відповідь корисливий друг,– що трапилось? Що так засмутило тебе?
– Ой, не знаю, як і сказати тобі, це так сумно! – відповів той. – Насправді, я не можу вимовити ні слова.
– Та говори ж, не бійся! – підбадьорив й...