Сіли два зайчики в ліску під берізкою, гріються на сонечку і розмовляють.
А в ліску так гарно!.. Мушки гудуть, одна за одною га¬няються, крильцями видзвонюють, ніби сміються. А там дрізд посвистує, хлопчика Пилипка передражнює:
— Пюліп! Пюліп!
А Пилипко по вереску з кошиком ходить, на боровики задивляється. Ще далі зозуля кує. Ну так світло, тепло, весело! Та невесело зайчикам, невесела в них розмова.
— Ой, яка гірка доленька наша! — каже один зайчик.
— Бійся щодня, тремти щогодини, усе прислухайся, чи не ходить ворог твій близько.
А скільки в нас ворогів! Хто тільки не кривдить нас, бідних зайчиків! Кривдять нас люди, кривдять звірі; навіть птахи-хижаки — шуліки, сови, пугачі — і ті нас, зайчиків, зневажають.
І як боронитися нам від лютих наших ворогів? Чим рятуватися? Одна тільки надія на наші ніжки: вибавлять з біди — наше щастя, а не вибавлять — пропала наша шкурка!
І гірко заплакали зайчики. Плачуть і сльози лапками втирають.
— Хіба ж можна жити нам на світі? — каже другий зай¬чик.
— Ніхто не боїться нас, ну, зовсім ніхто!.. Мабуть, підемо та у воду кинемось!
Наплакалися, нагорювалися бідні зайчики і пішли до озе¬ра топитися з горя. Прийшли до озера, зупинилися, по¬прощалися. До самого берега підійшли, щоб у воду кину¬тись, аж бачать — стриб жаба на купину: побачила зайчи¬ка і злякалася.
— Еге,— каже один зайчик,— є ж на світі створіння, що й нас бояться. Мабуть, їм ще важче на світі жити.
Глянули зайчики один на одного й побігли назад у лісок.