Сталося якось в одній країні велике лихо: налетів звідкілясь девятиголовий змій Чудо-Юдо й ухопив з неба сонце й місяць...
Горюють люди, плачуть: і темно без сонця, і холодно.
А жила в тій країні бідна вдова. І мала вона малого сина — так років із п'ять. Тяжко жилося вдові в голоді та в холоді. Одна тільки й утіха була, що синок розумний та відважний росте.
І жив там недалеко багатий крамар. Був у нього син — таких же років, як удовин.
Заприятелював крамаренко з удовенком. Бувало, як про¬кинеться, так і біжить до нього гратися. Пограються в хаті, при скалці, а потім ідуть на вулицю. Звісно, діти: треба ж їм і колесо покачати, і на річку побігти.
Усе було б добре, коли 6 не це лихо — невесело гратися без сонця...
Одного разу удовенко каже крамаренкові:
Ех, якби я те їв, що ти, то став би богатирем, а тоді Чудо-Юдо переміг би, сонце-місяць у нього відібрав би й на небо повісив би!
Прийшов крамаренко додому й розповів батькові, що йо¬му удовенко говорив.
— Не може того бути! — дивується крамар.
— Піди поклич його на вулицю — хочу сам послухати.
Пішов крамаренко до приятеля, кличе його гратися.
— Я їсти хочу,— відповідає удовенко. — А в нас і шма¬точка хліба нема...
— Ходімо на вулицю, я тобі винесу хліба. Повернувся крамаренко додому, взяв окрайчик хліба, ви¬ніс приятелеві.
З'їв удовенко хліб, повеселішав.
— Чи пам'ятаєш, що ти мені вчора говорив про Чудо-Юдо? — питається^ крамаренко.
— Пам'ятаю.
І переказав слово в слово, що він вчора говорив про Чудо-Юдо.
Крамар стояв за ворітьми й усе чув на власні вуха.
«Еге ж,— подумав він собі,— це, мабуть, не простий хло¬пець. Треба взяти його до себе. Побачимо, що буде».
Узяв крамар у свій дім удовенка, почав годувати його тим, що сам їв. Бачить, і справді — росте удовенко як на дрі¬жджах. Через рік чи два став такий дужий, що й самого крамаря повалить. Написав тоді крамар цареві: «Так і так, ваша царська величність, живе в мене удовенко, він береться, як виросте, Чудо-Юдо перемогти, сонце й місяць на небо повернути...»
Цар прочитав і відписує: «Зараз же доставити удовенка в мій палац».
Запріг крамар пару коней, посадив удовенка на воза й повіз до царя.
Чим тебе, удовенку, годувати, щоб ти виріс богати¬рем? — питається цар.
Годуйте мене три роки воловою печінкою,— відповідає удовенко.
Цареві волів не купувати: наказав — і почали різати волів, печінкою годувати удовенка.
Росте тепер удовенко ще краще, як на крамаревих хар¬чах. І гуляє в царських палацах із царенком — однолітком.
Минуло три роки. Каже удовенко цареві:
Тепер я піду Чудо-Юдо шукати. Але хочу, щоб твій син і крамаренко були в мене за товаришів. Усе ж веселіш у дорозі.
— Добре,— погоджується цар.
— Нехай ідуть з тобою. Аби тільки Чудо-Юдо перемогли.
Надіслав він крамареві листа, щоб син у палац з'явився. Дуже не хотілося крамареві пускати сина у велику й небез¬печну дорогу, та з царем сперечатися не будеш.
Приїхав крамаренко до царського палацу. Тоді удовенко і каже царенкові:
— Скажи батькові, щоб він викував мені булаву, пудів на шість. Буде чим від собак оборонятись, а то я їх боюся.
— І мені,— каже крамарен¬ко,— хоча б пудів на три...
— А я що ж, гірший за вас: мені також треба в дорогу булаву, хоча б пудів на два,— каже царенко.
Пішов він до батька, сказав йому. Цар повелів ковалям викувати хлопцям по булаві: удовенкові на шість пудів, крамаренкові — на три, своєму — на два.
Узяв удовенко свою булаву, вийшов у чисте поле і жбур¬нув її в небо. Пробула булава в небі годин зо три й летить назад. Удовенко виставив праву долоню. Бул...