На пiвночi Англії у графствi Йоркшир жив колись великий чарiвник. Вiн розмовляв усiма мовами i знав таємницi Всесвiту. Була у нього величезна книга у палiтурцi з чорної телячої шкiри з залiзними застiбками. Коли чарiвниковi хотiлося почитати книгу, вiн вiдмикав її залiзним ключиком.
У книзi були зiбранi таємницi темного царства духiв, якi лише вiн один розумiв. Чарiвник мав учня, котрий допомагав своєму вчителевi, але йому суворо заборонялося вiдкривати чорну книгу чи заходити до таємних покоїв учителя. I ось, коли чарiвника не було вдома, учень не втерпiв i прокрався в його покої. Там вiн побачив дивовижнi колби і пляшечки, якими користувався вчитель, коли хотiв перетворити мiдь на золото i свинець на срiбло; і всевидюще дзеркало: коли чарiвник дивився в нього, бачив усе, що дiється на свiтi; і чарiвну мушлю: варто було прикласти до неї вухо, i вiн чув геть усе, що хотiв почути.
Даремно учень марудився з колбами та всiлякими пляшечками: йому так і не вдалося одержати з мiдi золото, а зi свинцю – срiбло. Марно дивився вiн у чарiвне дзеркало: у ньому пропливали лише клубки туману. А в мушлi глухо шумiло, нiби далека морська хвиля била у невiдомий берег. "Нiчого в мене не виходить, – подумав учень, – бо я не знаю заклинань, що записанi в книзi. А вона замкнена".
Вiн ще раз глянув на неї i побачив, що книга не замкнена: вчитель забув вийняти ключ із замка. Хлопець хутенько вiдiмкнув її. На однiй сторiнцi текст був написаний червоним, на другiй – чорним чорнилом. Юнак провiв пальцем по рядковi й уголос прочитав кiлька слiв. Раптом кiмнату заполонила темрява, будинок задрижав, гуркiт грому прокотився покоями, i перед учнем постало жахливе страховисько, з пащi якого вилiтало полум'я, а очi, нiби два смолоскипи.
Це був чорт, котрий служив чарiвниковi. Хлопець випадково викликав його заклинанням.
– Наказуй! – заревiв чорт. Хлопець закляк на мiсцi, волосся у нього стало дибки.
– Наказуй, а то я тебе задушу! Та юнак не мiг i слова мовити. Тодi злий дух вхопив його за горло i, обпалюючи своїм вогненним диханням, прокричав:
– Наказуй!
– Полий он ту квiтку! – у вiдчаї наказав хлопець перше, що спало йому на думку, і показав на герань. Дух одразу зник, та через мить повернувся з дiжечкою води i вилив геть усю воду на рослину. Потiм знову зник і знову повернувся з дiжкою води на спинi. I так раз у раз зникав i повертався, i все лив воду на герань, доки води в кiмнатi не набралося по кiсточки.
– Досить, досить! – благав юнак. Та чорт не слухав його: вiн все носив i носив воду – адже учень чарiвника не-знав заклинань i не вмiв проганяти духiв. Вода все прибувала. Ось вона уже дiйшла до пояса.
А чорт безнастанно носив i носив повнi дiжки i поливав герань. Незабаром вода пiднялася хлопцевi до пiдборiддя, i вiн вилiз на стiл. Потiм вона пiдступила до самих вiкон, забилася об скло. Та дарма хлопець благав зупинитись – злий дух не вгамовувався. Вiн i досi носив би воду, поливаючи герань, i, напевно, залив би увесь Йоркшир, та, на щастя, чарiвник згадав, що забув замкнути свою книгу, i повернувся.
I саме тодi, коли вода вже пiдступала юнаковi до пiдборiддя. Чарiвник увiрвався до своїх покоїв, вигукнув заклинання i повернув чорта назад в пекло....