Жили колись батько i двоє синiв. Старший син був видющий, а менший - слiпий. I ось настав батьковi час помирати. Покликав вiн старшого сина та й каже:
- Помираю я, сину, i, крiм боргiв, нiчого пiсля себе не залишаю. Тож прошу тебе: хоч би як скрутно тобi прийшлося, не кидай напризволяще свого слiпого брата.
Вислухав батькiв заповiт старший син i присягнув iз слiзьми на очах, що виконає останню його волю.

- Тепер я спокiйний,- зiтхнув iз полегкiстю батько, заплющив очi i помер.
Поховали його сини, зачинили вiкна, замкнули дверi своєї вбогої халупи i рушили в путь-дорогу. Люди жалiли їх, давали хто хлiба, хто м'яса, а хто i грошей. Проте слiпому братовi майже нiчого не перепадало, бо старший брат виявився немилосердним i все краще забирав собi.
По недовгiм часi забув старший брат про свою присягу батьковi. Зiбравши сякi-такi грошi, надумав вiн покинути слiпого брата. Завiв його в густий лiс i, сказавши, що незабаром вернеться, пiшов геть.
Слiпий брат, нiчого не пiдозрюючи, лiг на траву пiд деревом i мiцно заснув. Прокинувшись, став кликати брата, але вiдповiдi не почув. Чекав вiн його, чекав, та марно. Ось тодi й збагнув, бiдолаха, що покинув його брат, що не вернеться бiльше,- i гiрко заплакав.
Тим часом споночiло. Але слiпому юнаковi було однаково, що нiч, що день: адже вiн нiчого не бачив.

Раптом почув вiн звiряче виття i, злякавшися, вилiз на вершечок могутнього дуба.
Ледве встиг вiн причаїтися помiж гiлок, як пiд дубом розлiгся лев'ячий рик. Услiд за левом прибiг вовк, потiм - ведмiдь, тодi - вепр, лисиця i нарештi заєць. Повсiдалися звiрi кружка й заходились розпитувати одне одного про новини.
Першим обiзвався лев:
- Де блукав ти, вовчиську? Якi добрi чи злi вiстi принiс?
- О, братчику леве, побував я в далеких краях! I дiзнався про велику таємницю. Про те, як зцiлити слiпого вiд слiпоти.
- То як же його зцiлити? - спитав лев.
- Дуже легко. Треба прикласти слiпому до очей кору з оцього дуба, i вiн умить прозрiє.

- Диво дивне! - вигукнули звiрi в один голос.
- Що диво, то диво,- кивнув лев головою.- Але i в мене є новина, не гiрша за твою. Блукав я по Францiї i потрапив випадком у мiсто, де немає води i люди гинуть вiд спраги. I нiхто не знає, що на головному майданi лежить каменюка, яку можна вiдсунути. А коли вiдсунеш i копнеш у тому мiсцi землю, заб'є там чисте джерело. I тодi води стане на всiх!
- Чудова новина! - вигукнули звiрi.- Тiльки як нам скористатися з неї? Може, ти скажеш, клишоногий? - звернулися вони до ведмедя.
- Чого не знаю, того не знаю,- вiдповiв ведмiдь.- Краще послухайте мою новину! Я оце повернувся з далекого мiста Труа. Править ним граф. I має вiн доньку-одиначку. Якось пiшла вона з подругами гуляти, i раптом вискочив з лiсу страшний звiр. Вона так злякалася, що знепритомнiла. Вiдтодi вона слабує, не пiдводиться з постелi й тане, як вiск. Граф скликав усiх знаменитих лiкарiв, пообiцяв їм щедру винагороду, але жоден не може допомогти його доньцi. А проте її можна зцiлити. Треба витягти в неї з-пiд подушки зелену жабу, i дiвчина враз одужає.

- Оце новина! - вигукнули звiрi.- Слiд би нам податися в мiсто Труа. Ото поживилися б!
Довго ще гомонiли звiрi про свої таємницi, а коли розвиднилось, розбiглися хто куди.
Слiпий юнак злiз iз дуба й вирiзав шматок кори з його стовбура. Потер очi тiєю корою i - о диво! - побачив синє небо, золоте сонце, зелений лiс, могутнiй дуб, помiж гiлок якого ховався вночi...

Погладив юнак стовбур i, щасливий, мерщiй подався в те мiсто, де люди гинуть вiд спраги. Довго шукав його...