У далекім королівстві був собі химерний король. Полюбляв усякі чудні вигадки. Нудився, звісно. Якби не мав розумних радників, що за нього про все дбали, то було б йому не до вигадок. А так збиткувався над людьми, й ті мусили вдовольняти усі його забаганки, коли не хотіли розпрощатися з життям. Якось уранці наказав король покликати свого двірського маляра та й каже йому:

— Слухай, намалюєш мені чорта, та тільки такого, який він насправді, а не якусь твою вигадку. Дивись мені, щоб це був чорт з натури. Де хочеш, а знайди справжнього чорта. Бо як надумаєш мене обдурити, прощайся з життям!

Що той маляр мав робити? Не будеш королеві суперечити, не скажеш, що не годен виконати королівського наказу. І хто зна, де того чорта шукати чорта, хіба що в пеклі. Прийшов маляр на обід додому геть знеможений. Узяв ложку та й поклав, так і не торкнувся страви. Жінка аж перелякалась:

— Яка тобі, чоловіче, пригода?

— Не питайся,— каже та тільки махнув рукою.

— Може б, я тобі щось порадила чи допомогла?

— Де там, ніхто мені не допоможе,— зітхнув він і, щоб дружина далі не розпитувала, підвівся з-за столу й пішов з дому. «Найкраще буде, коли люди мене не бачитимуть. Навіщо людям бачити мій клопіт?»

Та й подався геть за місто, в поле. Ходив собі навмання по межах, коли бачить, іде йому назустріч мисливець. Принаймні так малярові здалося: зелений одяг, капелюх із зеленим пером. Коли придивився,— аж у того з правої холоші виглядає копито.

Тут він і здогадався, кого доля йому на зустріч послала - таки чорта! «Тільки що ж мені такий чорт,— бідкався подумки маляр.

— Якби я його таким намалював, що з того? Він-бо як людина, тільки ото кінське копито. Королеві я б не догодив. Не повірив би він, що я стрів справжнього чорта і намалював. Напався б на мене, що дурю його. От мов чую, як він каже, що чорт не такий, це б кожний взяв, намалював людину, тільки їй копито притулив.

А тим часом чорт підступив до маляра та й став. Своїм чортячим звичаєм блискав очима, маніжився, бив копитом, певне, хотів налякати маляра. Той, одначе, й не думав лякатися, так був заклопотаний своєю бідою.

— Та ти мене зовсім не боїшся? — продеренчав чорт.

— Чого б я тебе боявся? Коли ти геть як людина,— каже маляр.

— Дивись, щоб я тобі не показав, який я справді,— страхав чорт.— Бо з переляку вмреш.

— Ну, це ти вже не на того напав, не сподівайся,— каже маляр.— Я зроду нікому кривди не зробив, чого ж мені тебе лякатися?
— — Ти ще скажеш, що хотів би мене справжнього побачити.

— А таки й хотів би! Мені саме цього треба.

— Овва! А навіщо?—здивувався чорт.

— Я скажу тобі. Король наш — нелюд. Нема йому чого робить, то тільки й думає, як людей мучити. Завжди вишукує якусь капость, а ти, чоловіче, мучся. Королеві смішно, а той сердега аж плаче. А як не зробиш, що він загадав, накладеш головою. Отаке й мене спіткає, як не намалюю чорта таким, який він насправді.

— Ну, коли так, то я тобі стану в пригоді,— мовив чорт.

— Наладнуй полотно, а я буватиму в тебе щоразу з півночі до першої години. Отоді ти мене й малюй. Таким, як я насправді. Тільки не всього одразу, а частинами, шматок за шматком.

— А чом ти не покажешся мені увесь одразу?— не втямив маляр.

— Та я ж тобі вже казав, що дуже я страшний. Ти. може, й не помер би з переляку, бо нікому не зробив нічого злого, та рука б у тебе затремтіла, і ти не змалював би мене, як я є. Зробімо так: я показуватиму тобі щоразу частинку свого тіла, а ти намалюєш і прикриєш. Потім знов шматок, і ти знов намалюєш, що побачиш, й...