Йшов якось лісом один дід тай натрапив на голодного вовка.
А у вовка як відомо одна думка як би черево набити, скочив він та як заричить на старого:
— Готуйся помирати! Ти мені нині сон перебив. У мене і досі голову ломить від твого тріску.
— Помилуй, голубчику Сіроманцю! Адже та я всього лише через ліс ішов, гілля під ногою хруснуло.
— Все одне помреш. Готуйся!
— Хто сильний, той і має рацію, — пробурчав старий і давай вовка прохати: — Дозволь перед смертю твоїм хвостом дерева на труну собі відміряти.
Дозволив вовк. Старий схопив вовка за хвіст, у другу руку палиця - почав вовкак по плечах гамселити, б'є та приказує:
— Хто сильний, той має рацію, а хто розумний, той кмітливістю візьме.
Обірвався врешті-решт хвіст; засміявся старий і закинув побитого вовка в кущі.
Відійшов вовк і завив. На той заклик збіглася ціла зграя вовків, старий ледь-ледь на ялину підійнятися встиг. Довго вовки думали та гадали: як тепер бути? І додумалися: встануть один на одного і дістануться до самої вершини ялини.
Побитому вовкові це припало до душі. Встав він під ялину і велів іншим вовкам підійматися на нього. Так вовк стрибнув на вовка, а третій на другого і незабаром дісталися до вершини. Ось вже і останній вовк заліз вгору, хоче напасти на старого, а той йому на вухо шепоче:
— Ей, чуй, братик, доки інші до мене не дорвалися, з'їж краще ти один мене тут, вгорі. Я учеплюся за гілку, а ти — кусай, їж... Тільки дозволь мені спершу нашвидку твоїм хвостом дерева собі на труну відміряти.
Вовк погодився. Старий схопив і того вовка за хвіст та вперіщив межи очі палицею, та так що у вовка зорі з очей посипалися та памороки забило. Полетів той вовчисько прямо вниз, а за ним і всі інші вовки попадали.
Розбіглися вовки хто зна куди. А дідо зліз тай далі собі пішов посміхаючись....