Давно, давно тому назад у брянських лісах з'явився лев, та такий величезний та грізний, що, бувало, як заричить, так всі звірі тремтіли, як осикове листя. Лев як побіжить, бувало, на роздобич, так всіх, хто б йому не попався по дорозі, розривав на шматки і кидав. Наскоче, бувало, на табун диких свиней і всіх подуше, мало яка втекла од його. А собі для їжі він брав тільки одного. Звірі з переполоху не знали, що їм робити.
Зібрали громаду і почали радиться. От ведмідь каже:
Знаєте що, ? Лев щодня роздирає нас не менше як по десять штук, а іноді і двадцять душ перепсує, а з'їда він мало, одного або двох, не більше, а останні гинуть дарма, бо він кожного разу хватається за свіжину, вчорашнього не їсть. Так от, давайте ми зробимо так, щоб він поїдав нас щодня по одному або по два, словом, щоб він душив нас стільки, скільки йому треба для їжі, а даремно щоб не нищив звірів.
Піди, спробуй, побалакай з ним! — обізвався вовк.— Він наших речей і в резон не прийме. Всіх наших посланців розірве на шматки, і тим діло кінчиться.
А от спробуєм, що воно вийде! — обізвався ведмідь.— Тільки кого б нам послать?
Та йди ти, ведмідь,— сказав вовк.— Ти більший од всіх і сильніший.
Куди там моя сила годиться! Все одно я його не здолаю він як кинеться на мене... Так що сила моя тут ні до чого. Краще ти, вовче, йди, ти неначе меткіший од мене.
Що з того, що я меткіший, що ж, ти думаєш, що я встигну втекти од його, коли він кинеться доганяти мене? Тут треба пригадать що-небудь інше, а сила наша і моторність не допоможе.
Виступив олень і каже:
Знаєте що, ? Тут треба зуміть, як до лева підступить, із чого розмову почать, щоб він одразу не розгнівався.
Ну, так іди ти, олень, коли ти такий розумний.
Та я сам за це діло не берусь, а я тільки так скажу, що ;і царем балакать запросто не можна, бо не з своїм братом. Треба зуміть, як до його підійти.
А кого ж ми маємо послать, на твою думку?
Та, по-моєму, давайте ми пошлем лисицю. Вона здатна ні хитрощі, може, вона зуміє підлащиться до лева і розкаже йому, чому справа.
Добре ти пригадав! — гукнули всі звірі.— Вона зуміє, як до його підійти.
Позвали лисицю. Ведмідь каже:
Лисичко! Черга твоя йти до царя побалакать з ним, чи не погодиться він, щоб ми самі постачали йому їжу, а то сама бачиш, що він всіх нас переведе нанівець.
А що ж, я хіба у бога теля з'їла, чи що? Хай хто-небудь інший піде. Коли ніхто не хоче йти, так давайте ми поміряємся, кому припаде йти — той хай іде без одказу.
Ні, лисичко, так не вийде діло; бува, припаде йти тому, хто не зуміє слова промовить, що ж воно буде? Він там з ляку наварнякає абичого, і замість того, щоб випрохать у його милости, лев іще дужче рознівається на нас. Громада порішила тебе, лисичко, по слать, а не хочеш, так зараз же буде тобі смерть!
Лисиця засумувала, не знала, що їй робити. Не піти — біда, і піти — теж не мед. Думала, думала, а далі каже:
— Ну, піду, попитаю щастя; видно, моя доля така.Тільки з голими руками я не згодна йти, а давайте мені кого-небудь на гостинець цареві.
Ну, візьми трьох зайців.
Пішла лисиця, похнюпивши голову, повела і зайців за собою. Дорогою вона всі хитрощі перебрала, все приладжувала, яка з них дужче підійде до діла.
У лисиці душа в п'ятки виступала, а йти треба було. Коли вона наблизилась до лева, він вийшов з своєї палати, настовбурчив свою гриву, вискалив зуби і завихляв хвостом. Лев здивувався, що такі малі звірки сміло йдуть до його. Він на них не кинувся, дожидав, що воно далі буде. Лисиця підійшла до лева сажень на п'ять, низька поклонилась...