В одному селі жив собі жонатий чоловік. Мав добре ґаздівство, бо, знаєте, давно, коли леґінь женився, позирав, щоб молода принесла якийсь посаг. Дівка-відданиця мусила мати бодай невелику трикоблову землю, бичата і ялівку... Але щоб і скриня була не порожня, та й грошенят не бракувало.

А молода теж собі дивилася, за кого виходити. Якщо їй дають посаг, то щоб і леґінь був не з порожніми руками. І до молодого ішли на оглядини: своїми очима хотіли побачити, який його достаток. Бо не раз траплялося, що леґінь як сватав — шістьма крятав, а як треба орати — нічого впрягати,— хвалився тим і тим, а потім виявлялося, що він голий, як бубон.

У нашого женача все було як слід, і він мав ґаздівство, й жінка дістала добрий посаг.

Народився у них син Лука. Коли виріс, став такий хлопчище, наче велетень. І силу мав страшну, та в голові не все було в порядку. Так його в селі і називали: «Міхом ударений Лучище».

Але сам Лука аж ніяк не турбувався тим, як його прозивали. Жив собі спокійно.

Батько пишався своїм сином, що такий дужий, як бик. Коли допікали за придурка Луку, лише махав рукою:

— Знаєте, чесні люди, коли у машині одним коліщатком більше або менше — то не така й велика біда...

Минав день за днем. Чоловік постарівся, помер. Лука лишився з матір'ю. Та й мати вже стара, хотіла би сина оженити, доки ще жива, бо без ґаздині Лука пропаде.

В неї були знайомі у сусідньому селі, і ось послала до них Луку сватати. Пішов леґінище й потрапив на те місце, куди його спровадила мати. Вклонився й говорить, хто він за один.

— Добрі є, хлопче,— відповів ґазда,— я знайомий із твоїми рідними. Статечним чоловіком був, прощений би, твій нянько. Сідай у нас і кажи, який маєш намір.

— Та я прийшов сватати вашу дівку.

— Гм... Непогане діло! Айбо знаєш, то не можна так — раз-два! — й дівчину віддати. До неї треба наперед ходити, а тоді вже просити за жінку.

— Най буде й так. Буду до вас ходити.

Трохи ще посидів, випив паленки, а коли відклонювався вже, подарували йому голку.

Йде Лука додому й несе голку в руках. По дорозі зустрів віз із сіном. Виліз на сіно, сів собі й не журиться. Айбо коли вилазив — стратив голку.

Вдома мати його вже чекала.

— Но, чи знайшов молоду?

— Ага, знайшов. Погостили мене паленкою, ще й подарували голку.

— Та де голка?

— Впала у сіно й стратилася...

— Треба було задіти її у клебаню, й не стратилася б.

— Но, вже іншим разом зроблю так.

Вдруге в молодої подарували хлопцеві рожен. Лука задів його у клебаню, як мати порадила, та йде свищучи вулицею. Коли се побачила сільська дітвора, почала бігти за ним, сміятися. Але Лука задер носа д'горі й крокує поважно.

Мати почула гамір, вибігла на місточок, що перед двором, і дивиться: в Луки у клебаню встромлений рожен, а діти за ним чередою біжать і верещать. Мати заганьбилася:

— Луко, Луко, що ти робиш?

— Що роблю! Нічого. Подарували мені в молодої рожен, я й поклав його в клебаню, а дітвора за мною кричить, не можна обігнатися.

— Та тобі не так було вчинити: взяти рожен у руку, як красну паличку, та й іти собі вулицею свищучи.

— Но, то іншим разом так і зроблю.

Наступного разу подарували йому вила. Вхопив їх у руку та йде собі співаючи, свищучи. Діти і пси — за ним. Мати знову чує ґвалт. Вибігла на місточок:

— Що сталося, синку?

— Подарували мені вила. Я йшов, свищучи й махаючи вилами, а діти й пси побігли за мною.

— Тобі не так треба було робити: покласти вила на плече й принести домів.

— Но, іншим разом так вчиню.

Через пару днів знову пішов до дівчини: там подарувал...