Колись у давнину на фермi побiля Тавістока працювали двi дiвчини: Бет i Моллi. А ви вже знаєте, що у давнi часи у всьому Девоншнрському графствi чи й вiднайшовся б хоча один дiм без домовика чи, як їх ще називали, браунi.

– Бет i Моллi були гарненькими на вроду i дуже любили танцювати. Але ось що дивувало: у iнших дiвчат частенько не вистачало грошей навiть на кольорову тасьму, новi стрiчки чи гребiнчики для волосся. А у Бет i Моллі завжди вiднаходився зайвий пеннi, i вони, що хотiли, те й купували у сiльського крамаря. I нiхто не мiг у них випитати, звiдки вони беруть грошi. Це була їхня таємниця! А видати секрет – значить сполохати удачу; хто-хто, а вони це добре знали.

Щовечора, перед тим як iти спати, вони ставили на кухнi перед коминком низьке дерев'яне вiдерце з водою. Зранку вiдро виявлялося порожнiм, а на днi вiдра лежала срiбна монетка. Тiльки, звичайно, нiхто, крiм них, про це не знав. Якось дiвчата повернулися з танцiв дуже пiзно й одразу вляглися спати. Раптом Бет почула, нiби хтось стукав маленькими кулачками в кухоннi дверi. Вона сiла на лiжку й прислухалась. Знову постукали у дверi й долинув тоненький голосок:

– Воду зачинили! Воду зачинили!

– Прокинься, Моллi! – прошепотiла Бет, трясучи Моллi за плече.

– Це, мабуть, нашi браунi. Ми забули залишити їм воду! Моллi на те ще вище натягла на голову ковдру i сказала, що нi за що на свiтi не вилiзе з теплої постелi, навiть заради всiх браунi з усього Девонширу. Бет посидiла, послухала, як браунi стукають у дверi, i, нарештi, сама пiднялася i спустилася вниз. На кухнi вона нiкого не побачила, але по кутках щось шелестiло i шепотiло тоненькими голосками. Вона зняла кришку з великої дiжки i почала переливати з неї воду у вiдерце. А поки переливала, дослуховувалась, про що шепочуться браунi.

Виявляється, вони радились, як покарати Моллi за те, що вона полiнувалась вилiзти з постелi "навiть заради всiх браунi з усього Девоншiру". Один сказав, що її треба за це кiлька разiв боляче ущипнути. Iнший бажав, щоб вона ослiпла на одне око. Браунi довго сперечалися i нарештi зiйшлися на тому, що найгiрша покара для Моллі – не дати їй ходити на танцi!

I вони вирiшили зробити її кривонiжкою на цiлих сiм рокiв. А через сiм рокiв з неї можна буде зняти це покарання, але для цього потрiбна буде трава з дивною назвою "кiскiласкiбрись". Так усi й сказати, голосно i по складах:

– Кіскi-ласкі-брись! Почувши, яка жахлива покара загрожує Моллі i яка довга назва у трави, котра допоможе зняти це покарання, Бет дуже злякалась. Дiвчина побоювалась, що забуде таку довгу й дивну назву трави i тодi не зможе допомогти бiднiй Моллі. Тому вона швиденько побiгла у спальню, повторюючи подумки це слово, i почала будити Моллi, щоб сказати його їй. I що бiльше Бет трясла подругу за плече, тим упертiше Моллi натягала на себе ковдру. А коли вранцi Бет прокинулась, то не могла пригадати жодної лiтери з цього слова.

Так бiдна Моллi стала кривонiжкою. Минуло сiм рокiв, i якось Моллi гуляла сама в полi далеко вiд дому. I раптом побачила посеред поля великий гриб. Дiвчина схилилася, щоб зiрвати його, але гриб пiдскочив i перетворився на дивовижного маленького чоловiчка. Чоловiчок вигукнув якесь дивне довге слово, що його Моллi нiколи ранiше не чула, i стьобнув її по хворiй нозi якоюсь довгою травинкою.

– Кіскiласкiбрись! – вигукнув чоловiчок, i Моллi одразу перестала кульгати й побiгла додому. Звiдтодi вони з Бет знову почали ходити на танцi....