Жив колись один цар. Він мав сина-одинака. А держава в нього була дуже багата. Цар і не знав, чим більше пишатися: державою чи сином.

Але багатство принесло йому біду: сусідський король позаздрив цареві й оголосив війну. Цар якраз збирався оженити сина. Тепер сказав:

— Но, сину, інша карта впала. Тепер не до одруження, мусимо державу боронити. А твоє весілля відкладаємо, хоч і треба би у хату молоду господиню. Я рушаю з військом до кордону, а ти зостанешся удома й будеш моїм заступником. Кермуй цілою країною, доки я не вернуся, але кермуй так, аби не було скарг. Будь справедливий і суди по правді. Як війна минеться, оженимо тебе. Без мене ж не смієш і думати за свадьбу! Зробиш злочин проти свого батька, як сам знайдеш собі наречену й поберетеся. Пам'ятай на сі слова!..

І вони розлучилися. Старий цар сів на коня й поперед війська вирушив на ворога. А син удома кермує державою.

Минув місяць, минув рік — війна не кінчається. Ввесь час підходить нове, свіже військо. Ворог дуже сильний, й перемогти його нелегко. А царевич добре кермував державою. Ніхто не скаржився на нього. Вже й другий рік доходив кінця, а війна тривала. Він думає собі:

«Ой, се не добре... Я обіцяв нянькові, що не оженюся, доки не буде мир, і треба няня слухати, але хто знав, коли війні буде край!? Роки проходять, я старію, а за старого леґіня дівчата не підуть!»

Так подумав собі раз, удруге і вирішив, що чекати далі вже не годен, ожениться без батька.

Порадився зі своїм товаришем-помічником. А той був його однолітком, з бідної родини, дуже розумний чоловік. Змалку росли вкупі, любили один одного і добре розумілися.

Як царевич поділився наміром, помічник сказав:

— Переступити волю вітця — то не красне діло. Але й леґіневі треба оженитися. А як візьмеш жінку із царського роду, то гаразд буде не лише тобі, а й нашій державі, бо дістане поміч.

Зійшлися на тому, що відкладати одруження нічого, треба, щоб царевич шукав собі жінку. Багато дівчат знали, а вибрали доньку сусідського короля.

Приготувалися сватачі в дорогу, а з молодим рушило й військо, аби родина нареченої одразу побачила, що царський син — з багатої й сильної держави, що його не просто бузьок висидів.

Всі посідали на коней і їдуть. Ще не дійшли і до кордону, як зустріли старого царя, котрий програв війну і з рештками розбитого війська відступав. Цар дуже зрадів синові, бо думав, що той поспішає йому на допомогу.

— В щасливу хвилину з'явився ти, сину,— сказав батько.— Зі свіжим військом виграємо війну!

— Няньку, се військо не озброєне.

— Та чом не озброєне? Як ти на війну вирушив без зброї?

— Я не на війну йду... Скажу правду: їду сватати дівчину, бо не міг дочекатися вас...

Коли таке почув старий цар, то так розсердився, наче на нього хто кинув вогню.

— Та тобі у голові одруження, коли наша держава висить на волоску?! Знай, ти мені не син! Іди вже, куди розігнався. Я тебе не спиняю. А твоє військо заберу собі. Дам йому зброю й виграю війну!

Так і вчинив. Воїнів озброїв і повів на війну. А царевич залишився сам. Лише вірний помічник у тяжку хвилину не кинув його.

Так два товариші зосталися самі серед поля. Царевич смутно проговорив:

— Непогано почався наш задум, айбо зле закінчився. Ні батька, ні держави — голі ми з тобою!

— Не треба журитися. Рушили ми на сватанки, то й підемо далі. Не все ще пропало. Котра дівка тебе покохає, буде любити й без багатства.

— Добрі, добрі... Раз ми забрели у воду, мусимо її перебрести.

І пішли до короля сватати дочку.

Царевич вклонився, розповів, хто він з...