Любив піп твердо одну Маріку, ходив до неї. І в тої Маріки ґазда був, айбо ґазда мало коли був дома. Кілько ґазда прийде домів, усе Маріка хвора.

— Ой Маріко, що тебе болить? Принесе їй ґазда їсти:

— На, Маріко, їж!

— Хлопе! Не годна я їсти, бо мене дуже болить. Я днесь й огень не клала, бо не треба мені. І крекче Маріка дуже на печі.

— Чи не пила би-сь, Маріко, паленки?

— Коли б мало приніс, то, може би, випила один погарчик, а їсти не годна-м нічого. І пішов Іван.

— Дайте доброї паленки, бо жона хвора.

— Йди, дурний Іване. Твоя жона хвора? Ану, дурний Іване, коли піп прийде, тоді не хвора.

— Ви уже нічого не віруєте і вмрете, а не будете вірувати, сусідо!

А корчмар каже:

— Ну, ну, Іване! Коли б ти надійшов удень, що вони роблять, як ти підеш у дорогу.

Іван приніс паленки і силує Марію:

— На погарчик, випий, бо се добра паленка. Вона випила один погар.

— А чи їла б дащо, аби я тобі зладив?

— Не годна-м нічого їсти ані раз. — Но, небогойко, та чим будеш дихати? Но, кажи, я коло тебе не буду сидіти. Даяк помалу наднимайся, бо я не маю коло тебе часу сидіти, маю роботу.

— Ну, та ти собі йди геть, я уже буду якось бідувати: хоч умру, хоч буду.

І пішов Іван у дорогу із кіньми, у фурманку. Піп увидів, що Івана не є дома. Прийде до Марії і каже:

— Іди лем принеси паленки мало.

— Я не йду,— каже,— бо корчмарі увидять, що я здорова, та оббрешуть мене ґазді.

— Ой правду ти маєш, Маріко! — каже піп.

Приніс паленку піп.

Наладила Марія їсти дороге їдіння для попа. Є що їсти й пити, доста є вшитко.

Та коли вони так собі говорили, їли й пили за столом, увійшов циганин. То було літнього часу, саме у велику спеку. Хатні двері були відчинені.

Піп з Марікою гостилися коло стола, обоє так напилися, що про них міг хоч хто зайти. Та й циганин увійшов до хижі тихо, його не увиділи, не почули. Циганисько так собі думає: «Ачей вони поснуть п'яні, я виджу, що вони усього не поїдять і не вип'ють всіх напоїв, бо є там доста».

І сховався циганин під постіль.

Та що сталося? Надійшов уночі з дороги Маріїн ґазда. На дворі загримів віз. Вона вчула скоро, що ґазда прийшов. Піп каже:

— Маріко, йой, де би я спрятався?

І в хапущох де би то стулитися? І спрятався під постіль. Но і того їдіння і напій вона під постіль склала наскоро. Ну, вже там під постіллю е циганин і піп. Айбо піп не знав, що там є циганин під постіллю. Доки ґазда коні прив'язав, дав їм їсти, Маріка запораяла в хижі, залляла огень водою й скоро лягла собі на піч. Увійшов ґазда до хижі і каже:

— Чи така ти, Маріко, хвора?

— Ой я,— каже,— дуже хвора, не бирую і говорити.

— Чи їла ти дащо днесь?

— Та нічого я не їла.

А циганин їсть під постіллю помовчки. Айбо ґазда її не знає нічого, що є у хижі. І циганин як наївся під постіллю — а на попі волосся коміть стає коло циганина зі страху.

— Йой,— каже циганин,— паночку, я би свистав! А піп зо страху і не дихає, думає собі: «Біда би тебе найшла, циганине!» Каже піп циганинові: — Мовч, біда би на тя найшла. На чоботи, циганине, але мовчи, бо ґазда вчує та нас уб'є!

— Но, паночку, та нас двоє. Циганин чоботи взяв і натяг на ноги.

— Йой, паночку, лем коби я собі мало пошпацірьовав, чи яло ся мені в чоботях.

— На, циганине, ногавиці, лем мовч. Узяв циганин ногавиці з попа.

— Но, паночку, коби раз пройшов по хижі, аби увидів, чи годяться вони мені.

— Мовчи, циганине, на й гийрок, лем мовч. Циганин узяв, айбо тоді не слухав уже попа, а й помалу висунувся з-під постелі та й вийшов геть. Потім увійшов циганин до хижі:

— Дай бо...