В давнi часи у графствi Лiнкольншир було заведено мiж полями і фермами рити канави чи рови. Жив тодi в Намбi фермер, на ймення Білі Неш. Справи у нього йшли непогано, i вiн надумав прикупити собi сусiдськi землi. Запросили за них зовсiм недорого. Правду кажучи, його це дещо збентежило. Але вiн подумав: значить, така йому вдача випала. I рушив вiн до мiста, щоб уладнати всi справи i пiдписати купчу. А ввечерi пiшов подивитися на свою нову землю.

Йшов вiн не поспiшаючи, обдумуючи по дорозi, де поставити нову хвiртку, а де через рiв перекинути новий мiсток, – ви, мабуть, знаєте, що свої поля англiйцi споконвiку обсаджують живими загорожами і для зручностi роблять у них хвiртки, бо як же iнакше з поля на поле вiзка перетягти, плуга чи ще що?

Та не встиг вiн перестрибнути через рiв i ступити на свою нову землю, як назустрiч йому – ну, хто б ви думали? – сам хвостатий, кошлатий страшидло! Справжнiй велетень! Руки – не руки, а ручища, довшi за голоблi.

– Що це ти тут гуляєш по моїй землі, га? – сердито запитує у фермера кошлатий велетень.

– По твоїй? – тiльки й посмiв вимовити Неш.

– А по чиїй же? Це моя земля! – загорлав страховисько. Присiли обидва, щоб з'ясувати, чия ж земля. Фермер Неш сказав, що це його земля і вiн не поступиться нею. Страховисько каже, що його i вiн теж поступатись не збирається. Тодi Неш запропонував пiти разом до мiсцевого суддi й запитати, чия ж це все-таки земля по закону.

– Нi-i! – запротестував страховисько.

– Закон менi не указ. Справедливостi вiд закону ждати нiчого! Сваркам цим кiнця не було б, якби страховисько не запропонувало, щоб фермер обробив поле, засiяв його, а врожай вони подiлять порiвну. Неш, звiсно ж, подумав, чого це вiн має все робити сам, а урожай дiлити з цим кошлатим виродком, але промовчав. Та дещо все ж укмiтив.

– Гаразд, – сказав вiн.

– Подiлимо! Тiльки спочатку домовимось, що вiзьмеш ти: вершечки чи корiнчики? I пам'ятай, що угода дорожча за грошi! Щоб потiм не вiдмовлявся.

Страховисько подумало-подумало i каже, нехай йому будуть вершечки. Так і порiшили. Що ж задумав Бiллi Неш? Вiн скопав поле i посадив на ньому картоплю...

От i вийшло, що коли настала пора дiлити врожай, кошлатому велетню дiсталося сухе картоплиння. Розсердилось страховисько, замахало кулачиськами на фермера, та угода є угода. Вiн же сам вершечки вибрав. Тут вiно i поклялось, що наступного року вибере корiнчики. Бiллi Неш з радiстю погодився. Вiн зорав поле i засiяв його пшеницею! І коли настав час дiлити врожай, то страховисько розсердився ще дужче. Атож, на його очах Бiллi Неш зсипав у мiшки золоте зерно, а йому, страховиську, дiсталися лише стебла та сухi корiнцi. Заревiв тодi велетень:

– Ах ти шахрай, щур болотяний!..

– Наступного разу знову посiєш пшеницю, а жатимемо разом: ти з одного кінця я – з iншого. I кожен вiзьме те, що встигне нажати. Страховисько мiркувало так: якщо вiн дужчий, то встигне все поле вижати, поки фермер тiльки почне жати свою половину.

Настала пора, i Бiллi Неш розорав поле, засiяв його пшеницею та все не переставав думати, як йому цього разу перехитрити страховисько. А треба вам сказати, що якраз у тих мiсцях жив один вiщун. Вiн умiв передбачати майбутнє та давати розумнi поради. I ось одного вечора, нiкому нiчого не кажучи, Бiллi Неш пiшов до цього старця, аби порадитися, як йому вижати пшеницю першим. Старець пробурмотiв заклинання, а потiм щось шепнув фермеровi на вухо, через що той повеселiв й повернувся додому.

Наступного дня – хоча то була й недiля – Бiллi Неп...