Жили собi колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королiвство й багато пiдданцiв. Тiльки не мали король з королевою дiтей. От якось король i каже:

- Якби в нас народився син, то я поставив би на площi перед палацом водограй, з якого сiм рокiв поспiль била б не вода, а солодкий мандариновий сiк.

- А я наказала б поставити поряд з вашим другий водограй,- мовила королева,- i з нього бив би не сiк, а запашна оливкова олiя. Сiм рокiв приходили б до нього жiнки з глеками й благословляли б мого сина.

Невдовзi у короля з королевою справдi народився гарненький хлопчик. Щасливi батько з матiр'ю виконали свою обiцянку, i на площi перед палацом забили два водограї. Першого року вони били соком та олiєю вище вiд палацової вежi. Другого вже трохи нижче, третього - ще нижче. Одне слово, що вищий ставав королiвський син, то нижче били водограї.

Наприкiнцi сьомого року обидва водограї вже зовсiм не били, з них лише поволi капали сiк та олiя.

I трапилося так, що саме тодi вийшов на площу перед палацом пограти в кеглi малий королевич. На той час придибала до водограїв з двома великими глеками якась стара, сива бабуся. Вона по черзi вибирала губкою з кам'яного ложа водограю то сiк, то олiю i видушувала губку то в один, то в другий глек. Коли обидва глеки були майже повнi, королевичева кругла куля влучила не в кеглi, а в бабусинi глеки! Удар був такий мiцний, що вiд глекiв на всi боки полетiли черепки. Тiєї ж митi обидва водограї й висохли, бо королевичевi саме виповнилося сiм рокiв!

Бабуся посварилася на хлопця карлючкуватим пальцем i сказала:

- Слухай-но, королiвський сину. За те, що ти розбив мої глеки, я накладу на тебе закляття. Як мине тобi тричi по сiм, на тебе нападе нездоланна нудьга. I буде вона тебе мордувати, доки ти знайдеш дерево з трьома помаранчами. Якщо тобi поталанить знайти це дерево й зiрвати три помаранчi, тобi дуже захочеться пити. Тодi й побачимо, що буде далi.

Сказавши це, бабуся засмiялась i пiшла собi.

Тим часом королевич далi грався в кеглi i за яких пiвгодини забув i про бабусю, i про її розтрощенi глеки та грiзне закляття.

Згадав вiн про те закляття аж тодi, як минуло йому рiвно тричi по сiм - двадцять один рiк. Бо саме того дня його змогла така нудьга, що нi ловецькi розваги, нi бучнi бали - нiщо не могло її розвiяти.

- Де менi знайти три помаранчi? - одно казав вiн.

Почули це його батько-король i мати-королева й насипали перед королевичем цiлу гору золотавих помаранчiв. Та королевич тiльки хитав головою:

- Нi, це не тi помаранчi,- казав вiн.- А якi тi, що менi треба, то я й сам не знаю. Осiдлайте менi коня, поїду я їх шукати.

Пiдвели йому коня, вiн скочив у сiдло й поїхав.

Довгенько вiн їздив усiма шляхами, але так i не знайшов, чого шукав. Тодi звернув коня й поїхав навпростець до рiчечки. Пiд'їжджає, коли чує тонесенький голосок:

- Агей, королiвський сину, обережно, щоб твiй кiнь часом не розтоптав моєї хатки!

Озирнувся королевич навкруги - нiде нiкого. Тодi глянув вiн коневi пiд копита, аж там у травi лежить шкаралупка вiд яйця. Зiскочив тодi королевич з коня, придивився, а в тiй шкаралупцi фея! Усмiхнулася вона юнаковi та й каже:

- Давно до мене нiхто в гостi не приходив i подарункiв не приносив.

Як почув це королевич, зняв свiй перстень з ясним самоцвiтом та й надяг його на фею замiсть пояса. Поглянула на себе фея, засмiялася на радощах та й каже:

- Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди дiамантовий ключ, i ти пройдеш у садок, де на деревi висять три помаранчi.

- А де ж ...