Жив колись один пан, та такий лютий, що біда: ніхто не міг йому догодити, всі його боялися, як чорта. Бувало, прийде до нього хтось що-небудь просити, а він як гаркне: «Що скажеш?» — то той з переляку й своє прохання забуде.
Нічого, паночку, усе гаразд,— відказує бідолаха трясучись.
— А після гаразд що? Не відаю, паночку...
— На стайню його, лайдака! — сичить пан.
— Усипати йому різок, щоб більше сюди не ходив!
Інакше той пан і не вмів з людьми розмовляти. І люди боялися з ним говорити, бо щось скажеш не так, не по шерсті,— до смерті засіче.
Якось грав пан у карти і виграв у сусіднього пана маєток. Було це весною. Зібрався пан оглядати свій новий маєток.
Як поїхав, то й лишився там на все літо: дуже ж йому сподобався новий маєток. Правду-бо кажуть, що нове сито на кілочку висить, а старе під лавою лежить.
Тим часом у старому маєтку скоїлося велике лихо: «Як же,— думає економ,— сказати панові про це?» Сам їхати до нього боїться. Надумав він послати кого-небудь із челяді. Та нема охочих. Кому кортить дістати зайвих різок?
А жив там один чоловік. На вигляд так собі — недотепа, зате на язик гострий: за словом у кишеню не полізе. На ім'я він був Степан, але всі звали його просто Стецько. Малий, бач, він був на зріст і щуплий.
Прочув Стецько, що економ шукає посланця до пана, прийшов до нього й каже:
Пошліть мене — я умію з паном говорити. .
Радий економ, мало не цілує Стецька. Дав йому хліба, сала, цілу жменю мідяків і вирядив у дорогу.
Йде Стецько, мідяками побрязкує, жодної корчми не минає.
Довго йшов він чи недовго, приходить нарешті до нового маєтку. Хотів Стецько просто до панського будинку йти, та лакей спинив:
— Ти чого тут, волоцюго, вештаєшся! І нацькував на нього собак.
Стецько вийняв з торбини шматок хліба, кинув собакам. Вони й перестали гавкати. Тоді Стецько знов підійшов до ґанку.
— Що тобі треба? — кричить лакей.
— Тут сам пан живе! Стецько вклонився лакеєві й каже:
— А мій паночку, а мій дорогенький, оце ж мені й треба цього сам-пана. Я прийшов до нього з старого маєтку.
Лакей пом'якшав.
Гаразд,— каже,— я скажу панові про тебе. Але скажи ж ти мені, звідки ти відаєш, що і я — пан.
— Гм,— хитро кашлянув Стецько,— бачу: ти пан не пан, а так собі підпанок, бо в тебе лоб низький, ніс слизький, от і видно, що лизав панські миски.
Розгнівався лакей, схопив Стецька за комір та ну штурхати. Побачив це пан із вікна і гукнув лакея до себе. Що там за хлоп? — питає пан лакея.
— Та волоцюга якийсь із старого панського маєтку,— відказав лакей і низько вклонився панові.
Пан згадав, що давно не був у старому маєтку.
— Поклич його сюди,— звелів він лакеєві.
Побіг лакей кликати Стецька, а той вийняв капшук, набив люльку тютюном і заходився вогонь кресати. Викресав вогню, запалив люльку. Курить та попльовує на чистий панський ґанок.
— Йди в покої, тебе пан кличе! — кричить йому лакей. Не трясця пана трясе,— відказує Стецько і покурює
собі люльку.
— Та мерщій же ти! — сердиться лакей.
— Пан тебе різками засіче...
— Не засіче! Ось докурю люльку, тоді й піду.
Чекав, чекав пан Отецька, не дочекався. Кличе знову лакея:
Чому хлоп не йде?
Люльку, пане, курить. Пан розгнівався:
Жени його сюди.
Стецько докурив люльку, вибив із неї попіл, сховав за пазуху і лише тоді поволеньки посунув до панських покоїв. Лакей біжить попереду, відчиняє Стецькові двері, мов панові.
Увійшов Стецько до пана та й закашлявся після міцного тютюну. Кашляє, а пан жде, тільки сердито очима зиркає. Відкашлявся якось Стецько і каже:
Добридень, паночку.
Що скажеш? — супиться пан.
...