Був у одного селянина вірний пес; звали його Султаном. Ось постарів він, випали у нього зуби, і нічим йому було тепер кусати. Стояв раз селянин з своєю дружиною і говорить:

- Старий наш пес став, треба його збутися. А дружина пошкодувала вірного пса і говорить:

- Адже та він же нам чесно служив стільки років, і нам треба б годувати його тепер з милості.

- Э, що ти говориш, – сказав чоловік, – видно, у тебе розуму не вистачає. У адже нього і зубів-то немає, жоден злодій його не боїться; службу він свою вже відслужив. Коли він служив нам, адже ми його непогано годували.

А бідний пес лежав в цей час, розтягнувшись на сонечку, і все це чув, і стало йому сумно. А був у нього добрий товариш, і був те вовк. Ось пробрався до нього пес увечері в ліс і став на долю свою скаржитися.

- Послухай, куме, – сказав йому вовк, – заспокойся, вже я тебе з біди виручу. Я дещо надумав. Завтра удосвіта твій господар піде з дружиною сіно косити, а оскільки удома нікому буде залишитися, то візьмуть вони з собою і свою маленьку дитину. Під час роботи вони кладуть дитину завжди в тінь за кущами. А ти лягай з ним поряд ніби вартувати його збираєшся. Я вийду з лісу і потягну дитину: а ти кинься за мною. Я дитину упущу, і ти принесеш його знову батькам, і вони подумають, що ти його врятував, і вже так будуть тобі вдячні, що навіки будеш ти у них у великій милості, і ні в чому тобі з тієї пори відмови не буде. Ця рада псові сподобалася; задумано – зроблено. Як побачив батько, що вовк потягнув дитину і біжить з ним по полю, він став кричати; але коли старий Султан приніс його назад.
Почав хазяїн пса гладити і говорити:

- Тепер я в образу тебе не дам, будеш ти до самої смерті годуватися у мене з милості. – І говорить він дружині: – Ступай скоріше додому та навари старому Султанові смачної юшки, адже кусати йому важко, та візьми з мого ліжка подушку, я дарую її Султанові, нехай він на ній спить.

І з тієї пори стало жити старому Султанові так добре, що кращого і бажати було нічого.

Приходить після того незабаром вовк його відвідати, зрадів він, що все так добре обійшлося.

- Ну, кум, – говорить він, – доведеться тобі разок прикинутися, ніби ти нічого не бачиш, а я вже знайду випадок і потягну у твого господаря жирну овечку. Якщо нині жити осібно, нам туго доведеться.

- Ні, вже на це ти не розраховуй, – відповів пес, – моєму господареві я залишуся вірний, на таку справу я не згоден.

Подумав вовк, що це він просто так говорить, і підкрався вночі, щоб вівцю потягнути. Але вірний Султан розголосив господареві про задум вовка, і той підстеріг його і здорово нам'яв йому ціпом боки. Але вовкові вдалося вирватися, і він крикнув псові:

- Почекай, поганий товариш, ти в цьому ще розкаєшся!

На інший ранок послав вовк дику свиню і велів їй викликати пса в ліс, щоб там порішити. І нікого не знайшов старий Султан собі в допомогу, окрім кішки, та і та була без однієї ноги. Ось вийшли вони разом, і зашкандибала кішка в ліс і підняла свій хвіст вгору.

А вовк з товаришем був вже на місці. Побачили вони, що супротивники йдуть до них назустріч, і здалося їм, ніби пес з собою шаблю несе – це вони піднятий хвіст кішки побачили. А шкандибала нещасна кішка на трьох ногах, і вони подумали, що це вона підіймає кожного разу камінь, щоб в них кинути. І стало їм страшно: забралася дика свиня в листя, а вовк на дерево видерся.

Підішли собака з кішкою, бачать – нікого не немає, і дуже здивувалися. Але дика свиня не могла вся в листя заховатися – вуха у їй стирчали назовні. Озирнулася кіш...