Жив чоловік з жінкою та й мав при хаті котюгу. Але тому котюзі не давав їсти, а котюга вже стара була, мишей не ловила. А жінці то вже набридло та й каже вона до чоловіка: “Може би ти, чоловіче, відвів де котюгу, бо вона нам вже не потрібна; відведи де далеко в ліс, аби вона більше не приходила до хати”.

Чоловік послухав жінку та й відвів ту котюгу від хати в ліс та й там і лишив. Котюга лишилася сама в лісі та й вишукала собі давній курінь лісорубів та й там собі пробувала. Одного разу приходить до тієї котюзі ведмідь і питає у котюги, що вона тут робить. А вона розповідає, що вона швець. Ведмідь, як це почув, запитав у котюги, чи вона не вшила би йому чоботи. Котюга сказала: “Чому ні? Ушию. Але не маю шкіри. Коли б приніс мені вола, то будуть добрі чоботи!” Ведмідь пішов за волом, а котюга думає собі, що має робити, коли ведмідь принесе вола. Думала котюга, що думала, а коли ведмідь приніс вола, сказала йому, що за два тижні будуть чоботи готові, тоді нехай приходить по чоботи. Ведмідь каже: “Але, куме, аби певно були готові, щоб я дурно не трудився до тебе!” А котюга каже: “Певно, кумцю!” Вона собі вирахувала, що того вола за два тижні з'їсть.
Коли минуло два тижні, приходить кум-ведмідь за чобітьми до котюги, а котюга каже: “Чоботи готові, але треба їх помастити, бо на тім волі була дуже тверда шкіра, та й чоботи з тієї шкіри такі тверді, що йой! Я чув, що у попа є великий веприк, коли б, куме, приніс, то вже були би чоботи м'які, та й тоді би так чудово, куме, убрався”.
Ведмідь тому дуже зрадів, пішов до попа вепра красти, а котюга собі розгадував, як довго буде того вепра їсти. Ведмідь пішов у село і вбив того вепра попові на толоці та й приніс його котюзі. “Кумочку любий та милий,— каже котюга,— коли б ви за п'ять днів прийшли за чоботами, бо за п'ять днів шкіра добре зм'якне”.
Минуло п'ять днів, а ведмідь прийшов по чоботи. А котюга йому сказав: “Ей, кумочку, вибачайте мені, бо чоботи не готові, мені трохи не стало, чим мастити, бо коли я зшив чоботи, то вони ще більше затверділи та й забрали дуже мастила. Отже ж просив би я вас, щоб ви пішли до села, а там у попа є гуска, а у дяка малий веприк; принесіть їх сюди, а вже тоді чоботи будуть дуже добрі, бо будуть м'які і не будуть тиснути”.
Ведмідь послухав і приніс гуску та й веприка. Котюга подумав, за скільки днів може гуску та й веприка з'їсти, а потім сказав: “За три дні, куме, будуть чоботи готові, тоді вже приходьте за чоботами”. Минуло три дні, ведмідь старий прийшов за чоботами та й котюзі каже: “А готові, куме, чоботи?” А котюга вивалив очі та й допитується ведмедя, які він хоче від нього чоботи. А ведмідь сказав: “Та ті, що ти робив мені!” А котюга каже: “Агі на тебе! Де ти бачив, аби котюга чоботи шила!” Як котюга так сказала, а ведмідь каже: “А де ж ти діла вола та й два вепри та й гуску, що я тобі приніс?” А котюга каже: “Я з'їла”. Вуйко, як це почув, каже: “Значить, то я на тебе проваджу війну!” А котюга каже: “Нічого! Провадь! Провадь!”
Ведмідь пішов і закликав собі вовка, вепра дикого та й лиса. А котюга пішов у село та й привів собі пса, півня та й качку і заліз з ними у печеру. Як ведмідь прийшов з вепрем диким, вовком та й лисицею, стали коло тієї печери. Як вони стали коло тієї печери, а з тієї печери півень: “Кукуріку!” А ведмідь каже: “Ану, слухайте, трублять!” Потому котюга відзивається: “Урвав!” Качка каже: “Так! Так!” А лисиця каже: “А чуй! Каже, що так!”
Тоді ведмідь виліз з вовком на дуба, а лис сховався в корчах, а вепер заліз у дубове листя....