Є в Англії морська затока Солент. А на березi її стоїть старовинне мiстечко Ньютаун. Тепер воно затишне, спокiйне. А колись його вулицi виповнювались пронизливим писком-виском: у мiстечку розвелася сила-силенна щурiв. Їх набралося стiльки, що людям хоч кидай домiвку та тiкай свiт за очi.

Щури прогризали дверi, стiни, пiдлогу, залазили в усi комори, засiки та скринi, з'їдали дочиста все, що траплялося, – борошно й сир, крупу й цукор. I навiть пивом-медом пригощалися! Та найбiльш допiкали мiщанам безнастанна щурина бiганина й пискотнява. За тим писком люди не чули одне одного i не могли спати вночi. А матерям доводилося очей не спускати з дитячих колисок. Бо як тiльки котра натомлена мати склепить повiки, – в колиску вже вскочив щур – сяде й роздивляється немовля!

Місцеві коти спочатку намагалися ловити щурiв. Але все марно: їх було стiльки, що коти, врештi-решт, повтiкали. Запрошували жителі міста щуроловів з усiх усюд. Але й тi не могли нiчого вдiяти проти такої напастi. Мер мiста й радники з ранку й до вечора сушили собi голови в мiськiй ратушi, та даремно. I не дивина: голови у них великi, а розуму катма.

От якось сидiли вони, мiзкуючи, що ж його робити, коли це вбiгає мiський стражник i до мера:

– Даруйте, ваша милiсть, вас хоче бачити якийсь чудний парубiйко.

– Упусти його, – каже мер. Хлопець зайшов. Справдi, химерний якийсь: одежа з строкатих клаптiв – синiх, зелених, червоних, у руках сопiлка, сам високий, худорлявий, а очi пронизливi, гострi.

Каже:

– Я – Штукар-Сопiлкар. Чутка йде, що у вас розвелися щури. Хочете, за п'ятдесят золотих я вам їх виведу, жодного не залишиться.

Мер i радники зрадiли, але взялись торгуватися: скупi були, хоч i багатi. Та хлопець стояв на своєму. Довелося їм погодитись.

Вийшов хлопець iз ратушi, приклав до губiв сопiлку – як заграє! Попливла над мiстом нечувана музика – сумна, аж за душу бере. Пiшов вiн вулицями. А з дворiв, з пiдвалiв, з усiх нiр i дiрок почали щури вистрибувати. Вибiгають – і вслiд за Сопiлкарем. Великi й малi, старi й молодi – всi сунуть за ним лавою. Попiднiмали писки – всi як один слухають сопiлку! А хлопець пройде трохи та й зупиниться: почекає, щоб щури не вiдставали.

Пройшов вiн головною вулицею і повернув до пристані в затоці Солент. Мiщани скупчилися бiля вiкон, подих затамували – дивляться: що ж далi буде?

А щури так поспiшають за тим хлопцем! Та ось уже й берег. Сопiлкар скочив у човен i поплив на глибину, та грає-грає! Щури. нiби зачарованi, нiчого не бачать, тiльки ту сопiлку й чують: так вона солодко грає, мов кличе їх за собою. Кинулись у воду і потонули до одного. Повернув Сопiлкар човна, вийшов на берег.

Мiщани вибiгли на вулицi, кричать: "Слава!" I на радощах шапки вгору. Дзвони в церквах дзвонять. Ще б пак: жодного щура в мiстi не зосталось! Пiдiйшов хлопець до ратушi, а там його вже мер i радники чекають. Переступають з ноги на ногу, чухають потилицi: шкода їм п'ятдесят золотих вiддавати. Через тих щурiв мiська скарбниця, мовляв, зовсiм зубожiла. Де ж їх узяти, тих п'ятдесят золотих? Та й за що їх платити? Що вiн такого зробив, цей хлопець? Пограв на сопiлцi й покатався на човнi! Ну то й що? Це й ми, мовляв, самi могли б зробити.

От мер i каже: – Ти ж бачиш, хлопче, якi ми бiднi. П'ятдесят золотих – це надто великi грошi. Бери двадцять. Бiльше ти не заробив. А хлопець йому: – Ви пообiцяли п'ятдесят. Платiть, як домовились. Бо я вам такої заграю, що не до шмиги буде.

– Нiчого вiн нам не зробить, – стиха каже мер до радникiв.

– Щури всi ...