Жив собi чоловiк, на ймення Гобборн Сiєр. I був у нього син, а звали його Джек. Якось вiн, ви проводжаючи сина на базар з овчиною, наказує:

– Продай її, але так, щоб i грошi вторгував, i шкуру назад принiс. Пiшов Джек на базар. Торгує. Але хто ж захоче грошi вiддати, а шкури не взяти? Отож повернувся вiн додому, не виконавши наказу батька.

– Нiхто не хоче грошi давати i шкури не брати.

– Нiчого, спробуй ще завтра, – мовив батько. Рано-вранцi пiшов хлопець удруге на базар. I знову нiхто з такою умовою не купує шкуру. Вертається нi в сих нi в тих. А батько йому:

– Спробуй ще й завтра. Може, пощастить. Iде Джек втретє, а сам думає: "Нiчого з того не вийде. Однак повернуся додому нi з чим. Цього разу батько лаятиме, а то й битиме. Подамся я свiт за очi". З тими думками дiстався вiн мосту. Схилився на поручнi, журиться. Шкода йому кидати домiвку. А бiля мосту, на березi рiчки, дiвчина полоскала бiлизну. Побачила вона хлопця та й питає:

– Чого зажурився?

– Як же менi не журитися? Батько загадав менi таке, що нiхто не зможе зробити.

– Яке ж то завдання, що нiхто не зумiє його виконати?

– Загадав батько продати ось цю шкуру i назад її принести.

– Оце й усе? Чого ж тут журитися? Дай-но менi овчину. Прополоскала її дiвчина, постригла, а шкуру повертає i грошi за вовну дає. Повернувся Джек додому та й розповiдає батьковi, як дiвчина купила у нього вовну. Здивувався батько.

– Розумна дiвчина. От якби тобi таку дружину. Може, посватаєш?

– Я з радiстю.

– Треба запросити її в гостi та ближче познайомитися. Пiшов Джек i запросив дiвчину в гостi. Та подякувала i каже:

– Зараз не можу, а в недiлю прийду. Недiльного дня прийшла дiвчина. Батько й син зустрiли її гостинно, посидiли, погомонiли. Бачить батько: розумна, гарна. Кращої, невiстки не знайдеш.

Посватав її Джек, а незабаром i весiлля справили. Живуть, поживають у добрi та злагодi. А батько Джека був знаменитий майстер – будував такi гарнi будинки, що очей не вiдведеш. Дiзнався про це король. Шле до нього гiнця i загадує, щоб той побудував йому найкращий у свiтi палац. Батько й каже Джековi:

– Ходiмо, сину, зi мною, допомагатимеш менi. А Джекова дружина-розумниця наказує їм:

– На будiвництвi не кривдiть королiвських слуг, поводьтеся з ними чемно. От iдуть вони, йдуть. Дорога далека. Батько й питає:

– Чи можеш ти зробити так, щоб дорога покоротшала? Дивується син – дорозi ж кiнця-краю не видно. Каже:

– Як же я, тату, її вкорочу? Хiба ж таке хто зможе зробити? Розгнiвався батько:

– Вертай додому, коли ти такий нерозторопний. Обiйдуся без тебе. Приходить Джек додому похмурий, зажурений. Дружина й запитує:

– Чого це ти повернувся? Розповів Джек, що загадав йому батько.

– Ну й що ж тут мудрого, – дивується жiнка.

– Треба було казку розповiсти – дорога й покоротшала б. Хутчiш наздоганяй. Побiг Джек. Довго бiг, а таки наздогнав. Не встиг батько йому й слова мовити, а Джек уже казку розпочав.

Казка цiкава, батько слухає. Не зогледiлись, як i прийшли до того мiсця, де палац збиралися зводити. Дорога й покоротшала. Зiбралися робiтники, почали будувати. Джек з батьком чемнi та привiтнi з ними, як наказувала їм Джекова дружина. I їх усi люблять і поважають. Цiлий рiк будували. I вийшов той палац прегарний. Усе мiсто сходилося подивитися та подивуватися на небачену красу.

Радий i король.

– Молодцi, майстри. Завтра вам i платню видам. Батько йому:

– До завтра я ще встигну лiплення зробити у однiй iз свiтлиць. Пiшов король. А один королiвський слуга пiдiйшов до б...