Жила собі у дворі курка Цо¬котушка, гусак Шипун та індик Белькотун.
Курка доглядала своїх курчат, греблася на смітнику, шукала зернятка. А гусак Шипун та індик Белькотун тільки по¬ходжали туди-сюди двором, мов ті поважні пани і весь час сперечалися між собою про те, хто з них найважливіший та найрозумніший.
— У мене голова велика,— хвалиться гусак, — тому й розуму більше.
Індик з цим не погоджувався.
— Голова у тебе велика, це правда, та дурна, як чобіт,— казав він.
Ну, хай собі голова дурна,— відповів гусак,— зате ніс який у мене! Міцний, твердий, гарний... А у тебе що за ніс — сміх та й годі! Черв'як, а не ніс!
І гусак, і індик були великі ледацюги. їжу шукати для себе лінувалися, тому частенько голодували. Коли б не го¬дувала їх так-сяк господиня, то давно б цих ледацюг і на світі не було.
Якось знайшла курка біля тину пшеничний колосок. Зра¬діла колоскові, засокотала на весь двір:
— Ко-ко-ко! Дивіться, який гарненький колосок я зна¬йшла.
Почули таку новину Шипун і Белькотун. Ану, показуй!
Курка показала їм колосок. Індик понюхав своїм носом-черв'яком.
Так, так,— сказав він,— колосок і справді гарний. Тре¬ба його змолотити.
Ага, ага,— погодився і гусак.
— Треба змолотити. Тоді будуть зернятка. А вони смачні... Ага, ага!
Добре,— сказала курка.
— А хто його змолотить?
— Тільки не я! — відповів гусак.
— Я товстий, мені важ¬ко ціпом махати.
— Невже ти хочеш, щоб я молотив! — палко забелькотів індик.
— Я тобі не парубок!
Ну, добре,— сказала курка,— я сама змолочу. Пішла вона на тік, узяла ціпа й змолотила пшеничний колосок. Принесла зернятка й радіє.
— Дивіться, які гарні зернятка. Червоненькі, пузатенькі. Вони, напевно, смачніші од ячмінних.
Підійшли до зерняток і гусак з індиком.
— Так, так,— сказав індик.
— Гарні зернятка.
Ага, ага,— підтвердив гусак.
— Аж шкода клювати їх.
І не слід клювати — їх треба змолоти та спекти па¬ляницю,— дав розумну пораду індик.
Ага, ага,— погодився гусак,— паляниця м'яка, як мій пух. А смачна яка!
Добре,— сказала курка.
— А хто змеле пшеничні зернят¬ка?
Тільки не я! — буркнув гусак.
— Мені важко до млина ходити.
І не я! — вигукнув індик. — З такою простою працею і дурний гусак упорається.
Ну що ж, — сказала курка,— якщо так, то доведеться мені самій іти до млина.
Всипала вона зернятка в торбинку і понесла в млин. Там змолола й принесла борошно додому.
— Ой, яке білесеньке борошно! — засокотала на весь двір курка.
Індик понюхав борошно.
— Так, так,— сказав він,— гарно пахне. Що ж, смачні бул¬ки будуть.
Ага, я ж казав, що смачні! — вставив слово й гусак.
— Ну, а хто спече з цього борошна паляниці? — запитала курка.
Гусак покрутив своєю великою головою:
Я не вмію... Індик відповів:
Я хоч і вмію, але не хочу. Нехай гусак пече.
— Ну добре,— сказала курка,— тоді я сама спечу. Знайшла вона під повіткою діжу і розчинила тісто. По¬тім нарубала дров і затопила піч.
Коли тісто піднялось, курка наробила чудових паляниць, посадила їх на лопату і в піч.
Паляниці почали пектися. І такий приємний дух пішов по всьому двору, що в гусака та індика слинка потекла.
А треба сказати, що вони давно вже нічого не їли і так зголодніли, що й сперечатися перестали, хто з них найважли¬віший та найрозумніший.
— Ходімо до хати,— сказав індик,— мабуть, паляниці вже готові.
— Ага, ага,— відповів гусак,— ходімо, братику, до хати. Прийшли індик та гусак у хату, а там курка паляниці
з печі виймає.
Так, так,— весело заговорив індик,— саме вчасно при¬йшли.
Ага, ага,— захитав головою гусак і перший подався до столу. Індик — за ним.
Курка зуп...