Якось поїхав король на полювання і зловив золоту рись. Повернувшись додому, замкнув її в окремому покої, а ключ віддав дружині, наказавши, щоб ніхто туди не заглядав. Потім порозсилав гінців до інших королів, щоб їхали дивитися, якого він звіра зловив.
Коли ж так склалося, що він сам мусив кудись виїхати. А був у того короля один син. От батько тільки виїхав з дому, хлопець нишком витяг ключ у матері з кишені та й відчинив кімнату, де була замкнута рись. Звір вискочив та й утік до лісу.
Повертається король, а далі й запрошені гості почали з'їжджатися. Король узяв ключа, відчиняє кімнату, а рисі немає. Розгнівався король страшенно. Жінці за те, що дала комусь ключа від тієї кімнати, наказав збиратись, сідати в карету і їхати геть із замку.
Вона як почула таке, зомліла. Тоді підходить до короля син і каже:
Любий батьку, мама тут нічого не винна; все це я зробив. Пішов подивитись на рись, відімкнув двері, а вона й утекла. А батько йому:
— То вся кара впаде на тебе! Хлопець давай проситися:
— Батьку, не чини мені лиха, а тільки дай мені карету, кучера і пару коней. Поїду я в світи і вже ніколи більш сюди не повернуся. Сподобалося таке синове прохання чужим королям, що зібралися в замку, і вони стали просити: —
Справедливо осудив себе хлопець, то дайте йому, що просить, та й нехай собі їде в світи. От виїхала карета, хлопець сів у неї, а король наказав кучерові, щоб той вивіз сина в далекі краї, заборонивши повертатися і привозити хлопця додому. Так вони й виїхали. Їдуть-їдуть, аж заїхали в таке місце, що там самі гори та долини, а села ніде й близько не видно. Коні від спеки потомилися, аж ледве дихали; та й королевича з кучером спрага змагала, а тут води ніде ні росиночки. Аж ось надибали криницю, а коло неї відро, тільки без журавля. Взяли вони віжки від карети, прив'язали відро та й опустили в криницю,— коли ж віжки не дістають до води. Познімали пояси й доточили віжки,— ні, таки ще коротко. Стали вони радитися між собою, кому з них лізти в криницю. Кучер і каже:
— Лізь ти! — Якби я поліз, то ти б мене не витяг,— каже королевич.
— Та лізь, витягну. От королевич спустився на мотузці, набрав відро, тоді друге, третє... Коні так хотіли пити, що випили по шестеро відер, і кучер випив трохи не ціле відро. А як напився досхочу, то й каже:
— Тепер сиди тут, у цій криниці, а я поїхав! Хлопець у плач і просить: — Витягни мене! Як хочеш, то їдь собі сам, тільки витягни мене! А кучер йому:
— Як заприсягнешся, що даси мені своє вбрання, а сам візьмеш моє і будеш кучером, а я королевичем, то витягну тебе. Та пообіцяй, що нікому про це не розкажеш.
— Добре, тільки будеш ти королевичем доти, поки я не стану з мертвого живим. Кучер витягнув його, одягнувся в королівське вбрання, сів у карету; а королевич одягнувся в кучерову вдяганку, сів на передку, взяв віжки, вйокнув на коней, і поїхали. Довго їхали, аж ось спинилися біля палацу якогось короля. Кучер вийшов з карети й подався до панських покоїв, а королевич заїхав під стайню, випріг коней і дав їм оброку. А в того короля була вродлива донька.
Побачила вона королевича, що тепер був за кучера, і припав він їй до серця більше, аніж його пан. Колишній же кучер так сподобав королівну, що схотілось йому з нею одружитися. От він гостює собі вже довгенько, та боїться тільки, щоб королевич його не викрив. А далі надумав якось позбутися хлопця. Королівна ж собі знай бігає до стайні, бо дуже їй кортіло поговорити з тим хлопцем, хоч він їй сказав, що з мужицького роду. От кучер дізнався про те та як...