Жив собі один бідний вугляр і мав сина Янека. Хотів його в якусь науку віддати та грошей обмаль. Пас юнак собі кози та в лісі тинявся, та й усе. От якось узяв він та й загнав двійко тих кіз бозна-куди до лісу. І на обід не прийшов. Кози шукали собі ласощів.. А Янеку спало спало на думку знайти в лісі квітку, що він колись про неї чув.

Покинув він кіз, нехай собі пасуться де хочуть, а сам далі та далі в ліс. Коли бачить там, у молодому підліску, якусь сиву пташку,— все вона над ним літала, наче щось сказати хотіла. Надлетить і знов до нього, так ніби кудись його веде. Янек дивувався: чого пташка хоче? Та все йшов за нею, поки опинився біля отвору ніби в якусь печеру. Коли дивиться,— аж заблудився. Дороги ніде не видно. Він тоді не стерпів:

— От капосна пташина! — каже.— Тепер зовсім не знаю, де це я. Коли летить та пташка, у дзьобику прутик несе, пурх—і поклала того прутика йому під ноги. Тоді знов злетіла вгору, до розколини у скелі, сіла там. І стала щебетати, та так якось солодко. Янек узяв прутик і ляснув тричі по скелі, а вона так і відчинилась перед ним, неначе ворота. Постояв він, подивився, а далі наважився та й пішов крізь ті ворота далі.

Коли це зробилося так що опинився Янек у якімсь незнайомім краї. Аж ось знов стало видно, і побачив він кругом такого багато квіток. А між тими квітками чимчикують манісінькі чоловічки, кожен не більший од пляшки. А трохи далі — скляний замок, та так весь блищить. А тих, кажу вам, малих чоловічків аж кишіло там, як мурашви, і кожний був як два складаних ножики. Та все собі вони з чимсь поралися. Аж ось де не взялася там золотокоса дівчинка й питається його:

— Чого ти тут шукаєш? А Янек усе дивиться. Далі й сказав їй:

— Шукаю своє щастя, більш нічого

— То ходімо зі мною, ми тобі дещо дамо. Щось знайдеться для тебе,— і взяла його за руку. Ото йдуть вони, а Янек і питається:

— Як тебе звати?

— Мене кличуть Цілинка,— одказує.

— А є в мене ще дві сестри. Я дбаю про здоров'я.

— А ви що тут — нездужаєте?

— Де там! У нас такого не трапляється. Ми тільки помагаємо тим, що нагорі.

— А як?

— О, про те не турбуйся. Ось на тобі таке зернятко,— що як буде тобі чогось треба, кинь його на землю, то я зараз і прийду. Тільки гляди, щоб ти його добре сховав.

Ідуть далі й прийшли до другого квітника, коли й тут повно квітів, та ще кращих, ніж у першому. Там господинею була старша Цілинки сестра. Звали її Мілинка. Вона повертала очам зір. І така була моторна, що ніби аж літала на склянім помості й розсипала круг себе перлини, котрі так блищали, мов сліпучі іскорки, наче хто зірки розсипав. Вона й кинула йому одну, а як він спіймав її, дівчина й каже:

— Сховай цю перлину. Як буде тобі колись мене треба, кинь її на землю, я й прибуду. От ідуть вони далі, коли чує Янек спів і сміх.

— Що то? Хтось співає?

— Ми йдемо до нашої найстарішої сестри, яка зветься Лілинка. Вона береже скарби. Кого зачарує, той весь час сміється і співає. Ось прийшли туди, а Янек знай крутиться на всі боки, кортить йому побачити скарби. Лілинка зірвала розквітлу троянду й каже йому:

— Сховай її в кишеню, даю її тобі на згадку. І Янек враз почув, що в кишені задзенькало, аж мусив її руками притримувати, так роздалась. Дівчата водили його всюди, коли враз узяла його така туга, що нічого вже йому не треба, аби тільки повернутися додому.

— Тобі в нас не до вподоби?— питають дівчата.

— Та ні,— каже Янек,— тільки хочеться мені додому. Недарма кажуть, скрізь добре, а дома найкраще. Тим його й не повели далі до зам...