Давно-давно це було. Жив в одному селі старий. Ходив він по горах, хмиз збирав та продавав його на базарі.
Як-то раз знайшов він у лісі червоний ковпак. Зрадів старий знахідку: хоч і дірявий ковпак, але ж у нього і такого не було.
"У пору він мені?" - Подумав старий і насунув його на голову. І що ж? Чув він до того тільки щебет і крики птахів, а тут раптом весь ліс наповнився суперечками і розмовами.
- Віддай мого черв'яка! Віддай мого черв'яка!
- Фіть, фіть, не віддам! Давай навпіл.
- Сова-то побачила мене і кричить: "Угу-угу!"
- А ти що?
- А я ні гу-гу. Так і врятувався.
- Діти мої, діти, голубяточкі, давайте я вас приголублю.
Он на тій гілці сваряться, а на цій йде дружна бесіда. І раптом:
- Р-розбій! Розбій! Тримай злодія! Кар-р! Кар-р!
Старий навіть у бік шарахнув від переляку! Збила гілка ковпак у нього з голови, і відразу стихли мови, знову задзвенів незрозумілий пташиний щебет. Підняв старий ковпак з землі, надів на голову, і знову почулися розмови і вгорі, на гілках, і внизу, в кущах. Зняв ковпак - знову пташиний щебет та шелест листя. Одягнув ковпак - знову розумні промови.
"Ось воно що! - Здогадався старий .- Не простий ковпак я знайшов, а чарівний: закликають його в народі ковпак" Чуйні вуха ". Хто його надіне, той навчиться розуміти мову птахів і звірів, квітів і дерев".
Пішов старий далі в ліс, присів відпочити під великим деревом і задрімав. Розбудив його каркання ворон.
Бачить він: сидять на гілці над самою головою два ворона і хрипко каркають.
"Про що це вони?" - Подумав старий. Надів він свій червоний ковпак і став слухати.
- Давно ми з тобою не зустрічалися, один Кангарасу, - говорить один ворон іншому .- Ти звідки шлях тримаєш?
- Був я на морському березі, але пропала там риба, нічим стало годуватися, ось я і прилетів сюди, - відповідає другий .- А ти де літав, брат?
- Біля села на рисових полях полював, та тільки нині на равликів неврожайний рік.
- Але скажи мені, що на світлі нового, небувалого?
- Каркнуть по правді - нічого. Ах так, згадав. Розкажу я тобі, що в наших краях сталося. Років шість тому, не збрехати б ... Так, точно, шість років тому будував один селянин комору. Стали настилати дах з дранки ...
Словом, стали дощечки одну до іншої прибиваються. І сталося так, що заповзла на дах змія, її ненароком і прибили цвяхом. Лежить змія Напівжива і не вмирає. Всі ці роки її годує вірна подруга. Приповзе до неї, і плачуть вони обидві, плачуть ... Зростає чуже горе над будинком, ніби чорна хмара.Захворіла від того його єдина дочка.
Жаль її! Якщо ніхто не здогадається підняти дошку і звільнити змію, то змія помре. В ту ж мить помре і дівчина. Багато разів літав я над дахом і каркав про це на все горло, та все марно! Ніхто мене не послухав.
Наговорилися ворони і розлетілися в різні боки.
Почув це старий і подумав: "Добре, що на мені чудовий ковпак! Треба швидше йти рятувати дівчину. Одягнусь я, мабуть, чародієм, а то й не повірять".
Сплів старий з соломи високу-високу шапку з гострим кінцем, обклеїли її строкатою папером і натягнув на голову. Ось приходить старий до будинку селянина і кричить біля воріт:
- Заклинач прийшов! Кому яка допомога потрібна, все на світі розгадати можу, що, від чого й чому сталося.
Покликав господар старого:
- Гей, віщуне, не стій біля воріт, зайди до мене в будинок, поворожити!
Зайшов старий у будинок, запитує:
- А що ти дізнатися хочеш? Може, є в тебе якесь заповітне бажання?
- Одне у мене є заповітне бажання: лиш би дочка одужала. Хворіє вона вже багато років. А яка хвороб...