Жили собі дід та баба. Не було в них ні дітей, ні якихось родичів, так собі і жили вдвох у хижці. Жили вони дуже бідно. Ще б пак! Були старі, літ по вісімдесят, а може, й більше. Дожилися до того, що і їсти нічого. Тільки тим і держалися, що дід нажебрає яких-небудь сухарів. Та ось діждалися вони весни-красни, баба діда й повчає:
— Діду, он люди все сіють, хоч би ти посіяв проса, у нас десь горщечок є! Хоч би ми, беззубі, на старості покушту¬вали каші або кулешу теплого, а то ці сухарі вже набридли.
Дід послухав бабу і навесні посіяв просо. Посіяв і цілий тиждень не ходив дивитися на нього — чи зійшло воно, чи ні. Пішов наступного тижня — виросло просо аж до пояса. Підходить дід до свого проса й бачить: стоїть на ньому жу¬равель, та великий-превеликий. Дід узяв палицю та й кинув на того журавля. Журавель знявся й полетів. Дивиться дідна своє просо, аж воно геть усе потолочене, потоптане, поламане. Дід приходить додому та й каже бабі:
Оце, бабо, вродило нам просо, та не вдасться його спожити: унадився до проса журавель і прямо тобі косить, їсть — геть усе витолочив, поламав!
— Ой, діду, а ти ж колись був стрільцем, візьми рушни¬цю, почисть її та й убий журавля. Буде нам ще й м'ясо!
Дід послухав, узяв рушни¬цю, почистив її і вранці пі¬шов до проса. Приходить, а журавель уже там. Насправді ж то був не журавель, а змій. Тільки-но дід підійшов, як журавель перекинувся паном. Стоїть пан, аж сяє, з лиця хоч воду пий. І мовить той пан ді¬дові:
— Стривай, дідусю, не вбивай мене!
А потім питає в нього:
— Це твоє, діду, просо?
Моє!
Що ж ти хочеш за своє просо?
Той дід злякався: бачить — отакий пан, а він простий се¬люк, голодранець, латаний, задимлений, як у кузні якійсь!
Чого,— каже,— я хочу? Нема в мене нікого — ні дітей, ні родичів — годувати мене нікому!
Ну, дідусю, коли в тебе нікого немає й нікому тебе годувати, то йди за мною; як підеш ти зеленою стежкою, шовковою травою, вийдеш ти на галявину. Там буде мій двір. Тільки не йди ти на захід сонця до мого ґанку, а зайди навпроти півдня. Там буде інший ґанок: ти на нього і йди до мого дому. Там стоятиме вартовий; він спитає: «Куди ти йдеш?» А ти скажи: «До журавля». Він тебе пустить. А тут я, може, почую, а може, у вікно побачу сам відчиню тобі двері і впущу до свого дому!..
Сказавши це, він зразу мах-мах! Зробилися в пана руки крилами, а ноги лапами. Він знявся й полетів. А дід пішов зеленою стежкою, шовковою травою. Іде він^ іде — вихо¬дить на галявину й бачить перед собою будинок. Така бу¬дівля, що ні уявити, ні пером описати, тільки в казці роз¬казати — так і сяє! Підходить дід до будинку, ступає на той ґанок, що з півдня, а тут жу¬равлів вартовий:
— Ти куди це,— каже,— йдеш, волоцюго? Хіба ти гід¬ний тут швендяти?
А журавель почув та стук-стук: відчиняє одну кімнату, а потім другу:
— А йди-но, йди сюди!
Тут вартовий відскочив на¬бік. А дід пройшов одну кімнату, потім другу, входить до третьої. Журавель посадив його в крісло і поставив йому їсти, пити, вина всякого, меду, фруктів — тільки молока пташиного й не було. Пригостив того діда, а потім і питає:
То що ти, дідусю, хочеш за своє просо?
— Мій паночку, мій золотенький, не можу сказати: що ваша ласка, те й дасте!..
Пішов пан у другу кімнату, виносить йому гаманець. І ка¬же:
— Ну, діду, коли ти, йдучи дорогою, захочеш їсти, то скажи: «Гаманець, гаманець, дай мені пити, їсти!» Він від¬криється, і з того гаманця буде і стіл, і крісла, і ті самі страви, що ти в мене їв. А як наїсися, нап'єшся, тоді скажи: «Питво, їжа, ховайся в гаманець!» ...