Давним-давно, говорять, це трапилося. Один сантал на святі сохре так напився, що повалився без пам'яті на порожній вулиці, прямо у себе під огорожею. А за північ по вулиці їхав на слонові цар, кудись у своїх справах прямував. Сантал зачув, що хтось їде; на ноги йому було не встати, так він лежачи почав нахвалятися.

— Чий це слон? — кричить. — Продай, я куплю. Скільки заправиш, за стільки слона і візьму. Дуже вже мені потрібний слон.

Паную ці слова ой як сподобалися: «Хто ж з моїх тутешніх підданих такий багатий? — думає. — Треба мені па нього глянути».

— Хто це тут в селі такий багатий, що слона мого може купити?

— Хто його знає, - відповідає погонич.

— Далі ми не поїдемо, - говорить цар. — Розкинемо шатер тут, у околиці. Якщо він купить слона — те на краще : я на ці гроші нових куплю.

Сказав так, і почали ставити шатер.

Сантал-то не знав, що він з царем розмовляв, і що слон був царський, теж не знав. Не чув він, і про що цар з погоничем говорили. Ну, а сусіди все це чули. Чули вони, і як він сам хвалився.

На ранок бачать: шатер стоїть у околиці, і при нім слон. Здогадалися, в чому справа, пішли до того санталу і розповіли, який у нього з царем розмова вийшла. Став саптал роздумувати, як йому вчинити. Сонечко піднялося, під'їжджає цар і питає:

— Де той чоловік, що вночі хотів у мене слона купити? Хай вийде, треба про ціну говорити.

— А як його звати? — питає сантал.

— Я не запитав, як його звати, - говорить цар. — Тільки він з цього будинку. Голос прямо звідси йшов, від воріт.

— Ну звісно, - відповідає сантал. — Був тут один проїжджий, у нас ночував. Це він про слона питав. Тільки він вже пішов рано вранці, з першими півнями. Немає його тут. Ти йому відразу-то про слона нічого не сказав, ось він і пішов, як прокинувся.
Так він царя спровадив. Той і виїхав ні з чим....