Був у селі пан, і ніхто не міг його ошукати, ані змудрувати. Але приходить його орендар з корчми і каже:

— Прошу пана, в мене є такий Іван, що ошукає вас.

— Ех, що ти говориш,— каже пан.— У мене не такії ґазди були, а жоден не ошукав ані змудрував. Як мене твій Іван змудрує, то дам трбі сотку.

— А як не змудрує,— каже орендар,— то я панові дам свою сотку.

— Ану, припровадь того Івана до мене,— каже пан орендареві. Приходить Іван. Поцілував пана в руку та й каже:

— Берімо, пане, собі по коневі і їдьмо в світ оба. Та й сів пан на білого коня, а Іван на чорного, їдуть, їдуть, нема села, вже ніч, треба ночувати. Аж приїхали в ліс. Пан запитує:

— Ну, хто буде пасти коні?

—— Пан буде пасти,— каже Іван.

— Чому? — пан на те.— Най би Іван пас, не я.

— Ні, я не буду пасти,— каже Іван.— Мій кінь чорний, і ліс чорний, його вовк не уздрить. А панів кінь білий, то його вовк уздрить і з'їсть.

«Що ж робити? Треба пасти»,— каже собі пан. Іван ліг спати, а пан завертає коні та й пасе. Настав день, посідали вони на коней і їдуть.

Але їдуть, їдуть, в'їхали до лісу, виїхали з лісу і знову в ліс заїхали на другу ніч, у ліс березовий. Тоді пан каже:

— Чуєш ти, Іване, дай мені твого чорного коня, я тобі дам білого.

— Добре,— каже Іван. — Ну, Іване, я пас тамтої ночі, тепер ти паси сеї ночі, бо я хочу спати.

— А що ж мені до того, я маю білого коня та й ліс білий, вовк його не буде видіти, а панів кінь чорний, то його вовк уздрить і з'їсть.

Мусить пан і сеї ночі пасти.

Пан пас, а як зобачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарізав. Іван виспався, а коли встав і побачив, що його кінь зарізаний, взяв і пайового коня зарізав. Пан пробудився аж удень та й каже:

— Пора,Іване, їхати.

— Не знати, пане,— каже Іван,— на чому будемо їхати, бо нема коней, звір подушив.

Взяли сідла на плечі й рушили пішки. Приходять до одного села і просяться на ніч, та ніхто не хоче їх прийняти. Пішли вони до двора, і їх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарні. Іван повечеряв у пекарні, але ще був трохи голоден. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже:

— Я буду спати лишень там, де мій Іван спить, бо боюся, щоби він не лишив мене з компанії.

І дали їм таку станцію, де були поскладані горшки з молоком. Пан ліг і заснув. А Іван устав, з кожного горшка сметану з'їв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хліба; свого пана понамащував сметаною по голові, по тварі, а сам ліг спати. Встає рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тоді наробила крику, що пан з кожного горшка поз'їдав сметану. І дають про те знати до того пана, що його був двір. А той пан каже:

— То не може бути, щоб пан збиткував, то, певне, Іван з'їв сметану.

Приводять їх обох до пана. Пан дивиться, Іван чистий, а його пан обгльопаний сметаною. Пан домовий звелів Івана й Іванового пана вибити і вигнати за браму (Івана менше били, а його пана більше).

Ідуть вони, вже додому вертаються. Та Іван іде скачучи, а пан іде плачучи. Іван іде та збирає по дорозі згублене пір'я. А пан запитує:

— Нащо ти, Іване, збираєш?

— Буду собі крила робити,— каже Іван,— й буду додому летіти.

А пан зачав і собі пір'я збирати, каже:

— Я теж буду летіти, я тебе не лишуся.

Назбирали, пан повні кишені, а Іван трошки в пазуху. Приходять до міста. Іван мав грейцар і купив собі горнятко. А до того горнятка купив собі за другий грейцар дьогтю. А пан вже так обдерся в дорозі, що не мав ані грейцара. Та й каже корчмареві:

— Дай мені дьогтю.

— Я н...