Було, де не було, за високими горами, за глибокими морями. Так би трималися буржуї на силах, як пісок на вилах. Та був один чоловік, мав жінку, і мали вони дочку. Звали її Марія. Мала вона сім років, як її мати померла. Ще якісь три роки вона росла сама, а далі Марія говорить нянькові:

— Ви оженіться, няньку, та візьміть другу матір. Він так і зробив. Оженився на такій жінці, що і вона мала свою дочку. Привела вона її до хижі того чоловіка. А та дівчина була така лінива, що сама не хотіла встати і наїстися. Марія була слухняна і працьовита. Раз мачуха каже своєму газдові:

— Слухай, чоловіче, відведи десь свою дочку, щоб я її не виділа. А як її не відведеш, то я тебе лишу.

— Жоно,— каже чоловік,— та як я можу відвести свою дочку, коли вона у мене така добра і робити хоче.

— Якщо її не відведеш, я тебе лишаю,— стоїть жона на своєму.

Чоловік подумав собі: що робити? Хіба то так було, як нинішнім часом! Та він би її лишив, але то було ґаздівство тоді. На рано чоловік говорить Марічці:

— Вставай, дівочко, підемо до лісу, а через ліс і до нанашки зайдемо.

Марія зрадувалася, що вона іде до нанашки, бо мачуха їй дуже надоїла. Але мачуха говорить чоловікові:

— Щоб ти мене не обманув, принеси від дочки серце і пальчик, і тоді я тобі повірю, що ти її зарізав.

Чоловік пішов з дівчинкою до лісу, вийняв ніж і хоче й зарізати. А вона до нього жалісно:

— Ой, та чого ви будете мене, няньку, різати, та що я вам такого лихого зробила? А він:

— Та що я маю з вами робити? Кіть не заріжу тебе, то мене лишить мачуха. На кого я худобу покину?

Як він то їй говорить, раз коло нього з'явилася вівця, так як би з неба впала. Чоловік подумав собі: «Серце буде з вівці. Заріжу я вівцю. А палець від дочки мушу відтяти». І каже Марічці:

— Але ти, може, мене прозрадиш, щоб ти не приходила у наше село.

— Ні, няньку мій золотий. Я присягаю тут на голих колінах, що за дванадцять років ні слова не промовлю. І зробилася вона німою. Ні з ким не говорить. Він залишив її в лісі. Узяв серце і палець, приніс додому і вказав мачусі:

— На, видиш, уже моя дівка небіжка.

Дівка та ходить по лісі боса, обірвана, гола. Та й найшла вона собі дупло і в ньому ночувала. Вдень находила малину, яблука, смородину і так живилася. Пробула вона там десь три роки. Далі сталося так, що один граф дав до одного лісника-гайника трьох псів, щоби їх навчив, як звірку гонити. Через рік увосени граф прийшов позирати своїх псів. Каже лісникові:

— Ану, покажи ти мені, як вони тут почувають себе. Лісник випустив псів, дав їм м'яса, хліба їсти. Два пси такі гарні, товсті, а третій худий, лише шкіра на ньому.

— Та чому він такий худий? — питає граф.

— Та я не знаю, панцю, що з ним сталося. Вержу м'ясо у воду, він воду вихлепче, а м'ясо вхопить у зуби і втікає з ним.

— Ану, дай тепер передо мною йому їсти. Лісник дав псові м'яса, поливки, хліба. Пес поливку вихлептав, а м'ясо і хліб у зуби і давай до лісу. Вони за ним, побігли. А пес то там, то там і втік від них. Граф думає собі, де пес то носить. На другий раз узяв граф коня і рушив за псом, за ним, за ним у гущаву таку. І там сховався десь пес. Але через п'ять хвилин він повернувся. «Йой, та то десь тут недалеко він носить їсти»,— промовив граф. І почав глядати, і увидів дівчину.

— Що ти за душа, чиста чи нечиста? — питає її. Але вона йому слова не проговорила, бо зареклася, лем заплакала. Гола, як її мати родила, але прекрасна, така прекрасна, лем позирати на неї. Граф думає собі: «Я ще молодий, нежонатий, не маю вітця, лиш матір ...