Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив,— все, що не заробить, так як за водою і піде. Нічого в нього нема. От і найнявсь він до чоловіка: «Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік». Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.
— Ну,— каже,— завтра піду скошу, то це мені і буде. Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:
— Піду,— каже,— ще де в другім місці наймусь. Приходить до другого хазяїна:
— Візьміть мене,— каже,— на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.
Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце,— думає,—дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки і розірвали лоша. Плаче він:
— Піду ще де, наймуся.
Приходить ще до чоловіка, а у того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто і не рушив одвіку.
— Наймусь я,— каже,— до вас за цей камінь.
Став він служити, став той камінь мінятися, стали по ньому різні кольори: один бік червоний, другий — срібний, третій — золотий.
— Ну,— каже,— камінь вже нікуди не дінеться.
Коли це завтра йому строк, а щось прийшло і стягло той камінь. Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому бог не дає.
— Що ж,— кажуть,— як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
— Роби,-— каже,— що буде, подивлюсь, який ти нещасний. От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:
— Що ж ти кажеш, то ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:
— Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, а як вугілля — бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний; дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
От ходив він, ходив, лапав, лапав...
— Ось,— каже,— золото. Розбили — аж пісок.
— Ну,— каже цар,— справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.
Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав, їде він день, їде й другий — нема ні йому, ні коневі їсти. їде третій день, бачить — стіг сіна стоїть.
— Це,— каже,— хоч не мені, так коневі буде.
Став до стогу під'їздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:
— Рятуй мене, бо згорю.
— Як же я тебе,— каже,— рятуватиму, як я і сам не приступлюся.
— А ти,— каже,— подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.
Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку.
А вона йому й каже:
— Коли ти мене витяг, то відправ і додому.
— Як же я тебе відправлю?
— Бери мене,— каже,— на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.
От хилить вона голову, а він повертає. їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злізла змія і каже.
— Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.
Сказала і полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою баринею, одчиняє ворота:
— Веди,— каже,— коня та закусиш і спочинеш.
Пішли в двір, а посеред двору дві кринички; набрала вона з однієї стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.
— Став,— каже,— коня!
«Таке,— думає,— три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».
Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.
— Що ж мені тут їсти?
Коли глянув у вікно — овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він бу...