Давним-давно, рокiв, може, з двiстi тому, в одному селi жив чоловiк на iм'я Мiхал. На зрiст вiн був невисокий, але силу мав неабияку - однiєю рукою пiдiймав лантух з зерном, мов невеличку торбину, ще й завдавав його собi на плечi.
Мiхалова хата стояла на галявині в лiсi; мав вiн клаптик поля, а дiтей аж п'ятнадцятеро, отож доводилось йому працювати вiд ранку до вечора. Тiльки й було в нього багатства, що двоє сивих коней, гарних на диво. Всi в селi заздрили Мiхаловi, що вiн має таких красенiв. А найбiльше дивувалися, чим Мiхал їх годує, бо частенько йому самому з жiнкою та дiтьми не було чого їсти.
Та Мiхал тільки усміхався, чуючи, що кажуть про нього сусiди. Коли коням не вистачало сiна, вiн брав косу на плече, бгав за пазуху ряднинку та вирушав увечерi в лiс косити траву. Принесе, було, повну ряднинку трави, дасть коням, а сам приказує:
- Хто, як не ви, працює на мене! Треба про вас подбати чи нi? А везуть на вас усяку всячину. Ну й нехай! їжте, мої сивки, їжте!
Раз навеснi вирушив Мiхал орати свiй клаптик поля. Оре та погейкує на коней. Коли це їде по дорозi нiмецький граф, який жив неподалiк у маєтку.
Вже давно вподобав вiн Мiхалових коненят i поглядав на них заздрим оком. Не раз i намовляв його їх продати, але Мiхал i слухати не хотiв. Отож граф надумав забрати коней силомiць. Побачив, що Мiхал оре свою смужку, й наказав кучеровi зупинитися. Вилiз iз брички i йде полем. А Мiхал, угледiвши графа, мерщiй звернув на дальнiй кiнець поля. Зупинив сивок i почав поправляти упряж. Граф аж зубами заскреготiв од лютi, але нiчого не вдiєш - мусив перейти через усе поле.
- Добридень, Мiхале.
- Добридень i вам, вельмишановний пане граф. Граф поплескав Мiхала по плечi.
- Чуєш, Мiхале, я хочу купити твоїх коненят. Мiхал насупив брови:
- А я не продам!
- Та я добре заплачу. Бачить Мiхал, що нiяк графа позбутися, й каже:
- А може б, ми, ясновельможний пане граф, об заклад побилися?
- Згода! - зрадiв граф.
- Ось давайте: хто краще збреше - того й конi будуть. Як ви, пане граф, програєте - дасте менi сто талярiв, як я - вiддам вам своїх сивок.
- Напевне, я збрешу краще, нiж ти! - вигукнув граф.- Ось побачиш, старий дурню! Але кожен хай збреше тричi, не менш. Мiхал кивнув головою.
- В мене незвичайна корова,- почав граф.- Я щодня годую її зiллям, а яким - тiльки сам знаю. Вона дає за один раз сто лiтрiв молока.
- А в мене що було торiк! - каже на це Мiхал.
- Ось на цьому полi пiд лiсом усе поперекручувалося. Колосся росло в землi, здорове, як буряки, а корiння стирчало вгору. Рiпа, завбiльшки з людську голову, достигала вгорi, а гичкою трималася за землю.
- Цього разу твiй верх. Я програв,- мовив, скривившися граф.
- Кажiть далi, ясновельможний пане граф,-побачимо чиє буде зверху.
- Ще за дiда-прадiда росла в моєму садку висока сосна,- почав знову граф.- Вона була така висока, що вершину її було видко за сто верст, i така товстелезна, що сто чоловiкiв не могли її обхопити. Коли сосну зрубали й розпиляли на дошки, з тих дощок побудували велике село, а трiсками палили груби в маєтку цiлiсiнький рiк. Твоя хата, Мiхале, теж iз дощок, напиляних з тiєї сосни...
Мiхал за другим разом розповiв небагато:
- Коли ви, пане граф, не розгнiваєтесь, розкажу вам, як торiк полював зайцiв. Зустрiну зайця, насиплю йому солi на хвiст - i вже вiн готовий, сам iде до рук.
- А бачиш, я виграв! - радiсно вигукнув граф.
- Ваша правда. Кажiть тепер третю свою побрехеньку.
- Я розповiм тобi теж про полювання. Колись була в мене рушниця з кривою цiвкою. П...