Ось вам одна iз найстаровиннiших казок, якi розповiдали в Корнуелi. У давнi-предавнi часи, коли в Корнуелi було ще безлiч велетнiв, неподалiк од затоки Маунтс-Бей жив у селi славний хлопчина, котрого звали Малюк Том.

Славний то вiн славний, але був ледачий. Працював, коли заманеться, а постiйним дiлом зайнятись не хотiв. Том був невеликого зросту, зате плечi у нього були широчезнi, спина мiцна, а руки i ноги, як iз залiза. Його старенька мати часто говорила йому, щоб вiн знайшов справжнє дiло i заробляв хоча б собi на харчi. Бо треба вам сказати, що їв вiн за двох.

I от якось уранцi, чи то, щоб зробити приємне матерi, а може, через те, що мав дiвчину iз Кроласа, Малюк Том вiдправився в Маркет-Джу шукати роботи, адже не мiг же вiн одружитися, не маючи нiякого заробiтку.

Найперше Том зайшов до одного чоловiка на ймення Хоннi, – той був бляхарем. А ще вiн тримав корчму, аби кожен мiг зайти i випити з ним по кухлю доброго елю.

– Чи не потрiбен вам дужий, молодий і поступливий робiтник? – запитав його Том.

– Шкода, – вiдповiв Хоннi, – але постiйної роботи у мене зараз немає. Проте зажди! Маю вiдправити до Сент-Івза бочки з пивом, i ти мiг би менi прислужитися, а я тобi щедро заплачу. Вони одразу домовились.

Том вивiв чотири пари волiв, запряг їх. Хазяїн допомiг Тому повантажити бочки. А для Тома, щоб вiн не сумував у дорозi, поклав ще одну бочку. I, крикнувши волам: "Гей-о-о!", Том виїхав з двору. Їхав вiн, їхав i раптом, що таке? Воли зупинились. Якраз посеред дороги виросла височенна кам'яна стiна з широкими, мiцними воротами – нi проїхати нi пройти!

– Ух, негiдники велетнi! Не інакше – це їхнiх рук дiло! – розсердився Том.

– Ну де це бачено – будувати стiну на дорозi! Мабуть, це той велетень Денбрас! Та ще побачимо хто кого! I Том чимдуж налiг на кам'янi ворота i одразу ж розчинив їх.

– Гей-о-о, пiшли! – крикнув на волiв.

– Гей-о-о! I вiз iз пивом, поскрипуючи, покотився кам'яними плитами прямiсiнько до замку велетня. А треба вам сказати, що велетень Денбрас на той час почав уже старiти і недочував. Нiколи б вiн не почув скрипу пiдводи, якби не його пес: той заходився таким гавкотом, що й мертвого пiдняв би.

Денбрас сiв на лiжку, позiхнув, протер очi, потiм вийшов у двiр. Спочатку нi Тома, нi його воза вiн не побачив. I поки озирався, Том роздивився велетня. Старий Денбрас мав п'ятнадцять футiв зросту, широкi плечi, проте був товстий, тому що багато їв i нiчого не робив. Пелехи на головi стирчали, як пучки сухого вересу, зуби його сточилися до самих ясен, бо поїдав овець просто зi шкурою й кiстками. Проте Малюк Том зовсiм його не злякався, хоча й бачив уперше.

– Хто ти такий, жалюгiдна малявко? – заревiв Денбрас, побачивши нарештi Тома.

– Як насмiлився з'явитися тут зi своїм скрипучим возом? Ага, то це пиво? Ти привiз його менi? От не чекав!

– Можеш спробувати кухоль-другий, – сказав Том, – але пиво це я везу не тобi, а до Сент-Iвза. А їду я через твiй двiр, бо стоїть вiн на дорозi!

– Ах ти ж зухвале цуценя! – розсердився Денбрас, – Катай звiдси, поки цiлий!

- Чи не рано розспiвався, старий пiвню! – вiдповiв Том. Тут велетень зробився темнiший хмари i, не кажучи й слова, обхопив здоровенного в'яза, так футiв iз двадцять заввишки, й вирвав його з корiнням. Та поки обламував на ньому гiлки, Том скинув з воза бочки, зняв колесо – i в нього вийшов прекрасний щит, а велика дубова вiсь слугувала за палицю.
-
– Ану швидше, – пiдганяв Том велетня Денбраса, розмахуючи колесом i дубовою вiссю вiд воза. Нарештi ...