Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:

— Ой братику, біда! Смерть іде!

А воно, бачите, в степу так здалека видно.

— Ну, то що? — каже той.

— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!

— Е ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз І помирати!

— Чи так, то й так!

Сидять. Надійшла смерть і каже:

— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас із світу зжену, косою голови постинаю!

— Стинай,— каже один козак,— на то твоя сила й .воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!

— Ну,— каже смерть,— коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!

Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний,— як пішов од його дух та дим, то смерть аж набік одійшла. — Оце,— каже,— який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?

— Та що ж,— каже козак,— так мені суджено!

Як розійшовся дим та дух, смерть знов приступила: — Ну,— каже,— покурив, тепер я вас обох постинаю!

— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак.— Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!

— Нюхай,— каже,— та знай мою добрість. Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести смерть, щоб вона понюхала!

Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.

— Хіба ж воно добре? — пита смерть.

— Та як кому! — каже козак.

— Ану, дай спробувати! — просить смерть.

— На, милостива пані!

Як нюхнула смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!

— Цур же йому,— каже,— яке погане! 11'' поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!

— Отак як бачиш! — каже козак.— Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано,— бог його зна! Мушу терпіти...

— А! — каже смерть.— Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п'ятдесят літ!

От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті....