Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:
— А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть:
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв ту скибу закотив, а ' свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:
— Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.
— Як то не прислала? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала?
Брати й кажуть:
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.
— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? він же вас поїсть!
Коли це й змій летить. .
— А,— каже,— людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
— Ні,— кажуть,— битися!
— Ходімо же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів — нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й з'їла.
Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки він ходив, а Котигорошко узяв та викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали.
От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
— Десь повинні бути в мене брати й сестра?
— Е-е,— кажуть,— синку, були в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну,— каже він,— піду їх шукати.
182
І'' Батько й мати умовляють його:
І'І'І — Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один
і щоб не загинув!
— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй,— каже,— мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава. Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розкололась надвоє. Він і каже:
— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, ,треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
— На,— каже,— перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього — тільки трошки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці — піду.
Узяв ту булаву, в торбу — бухарців та сухарців, попрощався і пішов.
Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до вел...