Жіла собі одна бідна вдова з сином Мішиком. Тулилися вони в старенькій хатинці, добре якщо хліб до нового року вистачало, а літом ягодами та грибами перебивалися.

Якось, після теплого дощу, пішла стара в ліс за грибами. Ходила, ходила - жодного гриба не знайшла. 'Не з порожніми ж руками додому повертатися, - подумала вона.- Дай хоч дровцят наберу'.

Почала збирати гілля і набрела на оберемок сухого вітролому. Підняла її, бачить - на землі великий вужака кільцем згорнувся, на голові жовті ріжки.

Стара, не барившись, зняла фартух і розстелила його поряд з вужем. Той заповз на фартух, полежав кілька хвилин, залишивши жовтенькі ріжки, поповз в кущі.

Стара тут же зав'язала вузликом фартух з ріжками і, задоволена, побігла додому. Приходить додому, розповідає синові про свою знахідку.

- Чому ти радієш? - запитав її Мішук.- Яке в них пуття?

- По молодості та по дурості ти ще не знаєш, що разом з цими ріжками нам в будинок щастя прийде, - відповідає мати.- Не простий то був вуж, а король усіх гадів. Свою корону він нам залишив, чарівна це річ, усякі гаразди від неї прибувають. Поклади ці ріжки в засік із зерном - скільки потім не бери, хліб убувати не стане, в гаманець - в грошах спаду не буде, скільки ні витрачай.

Вирішили вони почати з грошей. Дістав Мішук гаманець, перерахував гроші. Гроші були небагато, всього якихось сім рублів.

На ранок пішов Мішук на базар. Походив по прицінявся, а витрачати гроші не поспішає: нумо витратиш, а вони не заповняться?! Потім надибав собі чоботи з скрипом і - була не була!- віддав за них три рублі. Купив чоботи, відійшов в сторону, глипнув до гаманця, а там як було сім рублів, так і залишилося.

На ці ж сім рублів вони і будинок новий просторий побудували, і комору, і сарай, худобини всякої накупили. Одним словом, стали жити не гірше за інших сільських багатіїв.

Стукнуло Мішуку двадцять років, пора одружуватися. Висватала йому мати дочку багатих батьків. Весілля справили честь по честі.

Люди дивувалися: звідки у бідної вдови і її сина узялося таке багатство. Але мати з сином не те що чужим, своїй невістці і те нічого про чудові ріжки не говорили!

Прийшла зима, а взимку головна справа для дів і баб - прядіння. Сіла за пряжу і молодуха. Щоб невістка напряла більше, свекруха узяла та непомітно і сунула їй в кужіль чудові ріжки. Невістка день пряде, другий, третій, а кужеля не тільки не кінчається, а навіть не убуває. 'Ось біда-то, - думає молодуха.- Люди сміятися почнуть: один клубок за три дні осилити не можу'. І коли на четвертий день свекруха затопила піч, а сама вийшла по якійсь потребі до сусідки, молода дружина, недовго думаючи, зняла кужіль з гребеня і кинула його у вогонь. А щоб свекруха не здогадалася, дістала новий клубок пряжі.

Приходить свекруха від сусідки і дивується, що дрова в печі як горіли так і горять, не убувають. Пора б вже і хлеб в піч садити, а тільки як їх в полум'я посадиш.

- Ти, сношенька, кінчила свій кужіль прясти?- почувши недобре, запитала свекруху.

- Ні, ще не допряла, - відповіла молодайка.

А час підходить до обіду. Син додому прийшов. Дрова ж у печі яко горіли так і горять. Тут вже і невістка щось розуміти почала і призналася:

- Я в піч кужіль кинув, вже чи не тому вогонь не убуває?

- Ех, нерозумна що ж ти наробила!- заголосила стара.- Ти ж погубіли нас. Хапайте відра, тягайте воду. Гасіть вогонь в печі!

Син відразу зрозумів матір, схопив відра і до колодязя. Невістка теж йому допомагати почала. Вони воду тягають, а мати її в пекти на вогонь виливає. Лили,...