Колись давно жила в селі дуже бідна жінка й мала три дочки. Усі дівчата були гарні. Найвродливішою ж була Гелена, наймолодша. Якось пішли дівчата до ставу купатись і поклали одяг на березі під плотом. Накупавшись, вийшли з води та й побігли вдягатися. Дивляться, а на сорочці наймолодшої сестри сидить великий вуж. На голові в нього корона сяє, наче сонце, хоча було це вночі. Старші сестри злякались, похапали свою вдяганку й повтікали додому. А найменша зі страху сховалась у воді й не знає, що їй далі діяти. Аж тут вуж і каже людським голосом: — Не бійся, нічого лихого я тобі не зроблю! Чи хочеш бути моєю дружиною? Вона ж йому, поборовши страх, одказує* — Хочу. Тоді вуж пірнув у воду й зник. А дівчина одяглася, побігла додому й розказала все матері й сестрам. На другий день уранці під'їздить до хати золота карета, запряжена четвериком коней, на передку сидить лакей з головою вужа й гукає до жінки: — Давай, мати, дочку! Жінка спорядила найстаршу в гарну сукню, в стрічки та й посадила в карету. Не минуло й півгодини, аж їде знов та карета зі старшою дочкою: Мати питає: — Ну, то що? — А нічого, не схотів мене, але дав мені сто дукатів. От мати звеліла середульщій дочці одягтись і їхати. Але й та через півгодини повернулася й привезла матері сто дукатів. Одягла тоді вона третю дочку, розчесала їй коси, вплела стрічки, на шию намисто почепила, поцілувала і посадила в карету. Недовго їхали, як опустилась карета під воду, одчинилися залізні двері, й заїхали вони в коридор. Було так ясно, як удень. А далі стояв палац, що виблискував, неначе сонце. Перед ним був трон, а на троні сидів король вужів у короні на голові. Довкола звивалося багато вужів, прислуговуючи йому. Король звелів дівчині сісти біля нього і сказав вужам, хто вона. Ті одразу почали зносити рибу, мед, хліб, масло, молоко. А вони вдвох їли, і Гелена вже нічого не боялася. Потім король зійшов з трону і повів її по всьому палацу, по дуже гарних покоях. Були там позолочені канапи, крісла, ліжка. В одному покої стояли в кутку люльки. Король підійшов, узяв одну й закурив. Гелені дуже сподобалося в палаці. Вона довго розмовляла з королем вужів, що був, як бачила вона, приємним і добрим господарем. Щодня тут діялося щось нове, цікаве, один день був не схожий на другий, і в любих розвагах дні швидко минали. Час збігав, і Гелена була всім вдоволена. Жила вона там уже сім років і діждалася синка. Хлопець був хороший, але схожий на вужа. Батько сказав, що залишить йому після себе свої володіння. Та от Гелена затужила за домівкою та й каже чоловікові котрогось дня: — Сім років я вже не бачила матері, то хотіла б до неї поїхати, синочка їй нашого показати. — Ну то їдь, але запам'ятай, що можна тобі там бути тільки одну ніч, і, поки сонце випливе на небо, мусиш повернутись до палацу. Як стемніло, сіла Гелена з синочком у карету й приїхала до рідної хати. Мати дуже зраділа, побачивши дочку так гарно вбрану й хорошого внучка. Частувала вона його, чим тільки могла, та він нічого не їв. А перед від'їздом залишив бабусі та обом тіткам по сто дукатів. Коли ж почало світати, сіли вони з мамою в карету та й поїхали. Мати й старші сестри бачили ще,як карета в'їхала у воду, як відчинилися залізні двері, а далі все зникло....