Був у діда та у баби кіт. І такий, що все на шкоді так і жив. Раз баба дала йому за це доброї прочуханки, він і втік від них в ліс. Наловив собі так пташок, наївся і забрався на піч в зайчикову норку. Приходить заєць. Кіт з нори як замурчить та як присне! Заєць злякався і подався до лисиці. “Лисичко-сестричко! Ходім виженемо щось із моєї хатки”. Лисиця прийшла та: “Хто, хто в заячій хатці?” А кіт з нори знову як присне та: “Яву! Яву!” А лисиця та заєць думали, що він каже: “Я вас! Я вас!” Та й полякались.
Покликали вовка, потім ведмедя, а далі кабана. Ніхто не вигнав. От вони і стали радиться, що робити. “Вже ніщо,— каже лисиця.— Молебень треба правити”.
Стали кожний по-своєму співати. А лисиця хвостом ковиля, бач-ся, нібито кадилом маха, а, порівнявшись з норою, поклониться.

Тут кіт: “Мяу! Мяу!” А їм вчувається: “Мало! Мало!” Вони ще більший крик підняли.
Кричали, кричали, поки із мочі вибились. “Що ж йому ще? ” — думають вони. “А ось що”,— каже ведмідь і кинувся додому, приніс щільник меду та й суне потихеньку до нори. Кіт: “Тс! Тс!” Приснув, а ті і замовкли, думали, що це він каже: “Тихіше! Тихіше!”
Чекали, чекали — не вилазить кіт. Вони взяли й поховалися. Вовк та лисиця причаїлись за кущем, ведмідь поліз на дуба, а кабан зарився в листя.
Кіт виглянув із нори — не видно нікого; і виліз. Кабан якось і зашарудів хвостом об листя.
Кіт як кинеться туди, думав, що миша, а кабан з ляку: “Хро! Хро!” — і схавтився. Кіт тоді: що робити? Та плиг на дуба, де сидів ведмідь, а той геп додолу!..
Так і розбіглись всі з переполоху, а кіт тоді хаміль, хаміль додому....