Під Острудою є місто, яке здавна зветься Воріни. Колись, багато років тому, панував там німецький рицар, якого звали Дітріхом. Був це великий гульвіса. Сам кремезний, високий, борода чорна, плащ із чорним хрестом, а на поясі меч. Щодня приїжджав Дітріх конем із Оструди до своєї улюбленої корчми. Корчмар низько йому вклонявся і зараз вів коня до стайні, а Дітріх, набундючившись, заходив до корчми. Там попід стінами стояли довгі лави й вузькі столи. З кухні вибігали дівчата - приносили миски зі стравами, а корчмар подавав панові срібний дзбан з вином та велику чарку, наливав вина й припрошував пити. Якось, коли Дітріх, пообідавши всмак, сидів, розвалившись на лаві, двері відчинилися й зайшло кілька чоловіків. Вони стали перед Дітріхом і низенько йому вклонилися. Це були радники та бургомістр, що керували тим містом. - Ясновельможний пане! - сказали вони.- Місто наше росте. - То й добре, що місто росте! - перебив їх глумливо рицар.- Ха-ха-ха! Значить, і'маєтокмій зростає. Люди розгубилися. - Так воно і є, пане. Всі знають, що маєток ваш - найбільший у околиці. Отож ми хочемо про щось вас попросити. Рицар махнув рукою. - Милостивий пане! В місті нашому багацько ремісників, що виробляють різні речі, багацько й купців. А місто тісне, і люди аж задихаються від тієї тісноти. Нам треба більше місця, щоб ми могли працювати. - Гм, кажете: народ задихається від тісноти?! - здивувався рицар.- Що таке народ? Він - як трава. Коли траву скубе худоба, вона стає ще зеленіша й краще росте. Що нам до тієї голодної бідноти! Люди похилили голови. Тільки один ще намагався переконати лихого рицаря. - Ласкавий пане! Ми ухвалили всією громадою просити вас, щоб ви віддали нам шматок своєї землі. Заплатимо добре. Не встиг він закінчити, як рицар схопився з місця. - Геть звідси! - заверещав Дітріх.- Зараз же! Жебраки! Голови вам повідрубую і накажу забрукувати ними ринок! Геть з очей! Люди смутні пішли від нього. - Слухайте-но, братове,- сказав за дверима бургомістр,- прийдімо до нього ще раз, доки він не вип'є отой дзбан до дна. Всі охоче пристали на це. Вирішили прийти до рицаря ще раз, може ж, він таки зласкавиться. А з корчми ще довго лунав сміх. - Ха-ха-ха! Землі їм захотілося! Жебрацькі сини! Ха-ха-ха! Вихиливши другий дзбан до дна, Дітріх додав: - Ну й задихайтеся в тісноті, нероби! Що мені до цього? Минуло кілька днів. І знов, коли рицар приїхав до корчми та сів за стіл, прийшли до нього люди і ще раз попрохали в нього землі. Дітріх замислився. Довго думав і мовчав. - Ану ж як він нам відмовить? Нічого нам не скаже...- злякано шепнув один з прибулих. Нарешті рицар заговорив: - Згода. На межі моїх володінь край міста лежить великий камінь. Бачили ви його? - Так, пане,- влад відповіли прибулі. - Отож,- вів далі рицар,- якщо у вашому місті знайдеться чоловік, який здужає підняти цей камінь і перенести його куди-інде,- я подарую вам стільки землі, скільки цей силач зможе для вас здобути. Де він покладе камінь, там і проведемо нову міську межу. - Даю вам часу на це аж до святого Міхала,- докинув Дітріх, помовчавши трохи.- Зрозуміли мене? - Зрозуміли,- поволі відповів бургомістр. І, не чекаючи далі, кинув секретареві, який прийшов із ними, щоб той швидше писав умову, бо вже корчмар знову ніс дзбан вина. Рицар підписався під умовою, люди вклонилися й пішли, а Дітріх пив і радів, що так поглузував з городян. ...Коваль Грабош стояв над ковадлом і завзято бив молотом по розпеченому залізу. На порозі сиділа ковалиха з дитиною на руках. Дітей Грабош мав тринадцятеро,...