Багато літ тому в Японії, країні, де роблять паперові парасольки, жив рибалка Нікотучі. Щодня він виходив на зорі зі свого маленького жовтого будиночка, що притулився під тінню шовковиці, сідав у човен і вирушав до моря річкою, береги якої поросли запашними жовтими ірисами.

Якось він побачив на поверхні моря якийсь дивний круглий предмет. Він підплив до нього, і з великим зусиллям підняв його в човен. Це була величезна жовта ваза, страшенно важка.

«Вона, ймовірно, наповнена золотом»,— подумав Нікотучі і помчав додому.

Відкривши кришку, він уже хотів вийняти гроші, як раптом замість золота побачив у вазі красиву дівчину в жовтому шовковому одязі. Вона міцно спала.

Нікотучі обережно вийняв її і поклав на плетений килимок, а вазу відніс і вирішив її заховати.

Через якийсь час дівчина розплющила очі і надто злякалася, побачивши себе в бідній рибацькій хатині. Вона впала на коліна перед рибалкою й у розпачі ламала руки.

— Поклади мене в мою вазу і пусти в море,— благала вона.

— Хто ти така? — запитав її Нікотучі.

— Я мандрувала і тепер поверталася додому в моїй дорогоцінній жовтій вазі. Де вона? Як я сюди потрапила?

— Ти тепер у Японії. Твоя ваза, імовірно, загинула в морі. На жаль, я не знаю, де живе твій батько, і не можу відвезти тебе до нього. Залишайся тут і виходь за мене заміж. Я працьовита людина, і ти будеш щаслива.

— Добре, я згодна виконати твоє прохання,— зі сльозами на очах відповіла дівчина-сан, тому що в неї не було вибору.
— Але пам’ятай, обходитися зі мною слід добре. Якщо ж ти мене скривдиш, я назавжди залишу тебе.

О-Хару-сан так і не довідалася, що Нікотучі вийняв її з вази. Вона думала, що якийсь чарівник переніс її до рибацької хижки.

Якось вона пішла в сад і почала висаджувати жовті лілії під шовковицею. У цей час Нікотучі вийшов з хатини.

— Що ти робиш? — сердито закричав він підбігши до дружини і схопивши її за руки.
— Адже я заборонив тобі підходити до цього дерева!
«Мабуть, під деревом заховане щось особливе,— подумала вона,— інакше він не став би так оберігати його».

Коли Нікотучі подався на риболовлю, вона взялася копати землю під деревом і знайшла свою жовту вазу. Її надто засмутило, що Нікотучі, до якого вона так прив’язалася, обдурив її, і вона вирішила залишити його.

Підкотивши вазу до берега, вона влізла в неї і вимовила заклинання; кришка закрилася, і ваза попливла по воді. О-Хару-сан була впевнена, що щасливо повернеться до палацу свого батька, але на морі здійнялася сильна буря, хвилі викинули вазу на китайський берег, і вона потрапила до рук човняра, що продав її за великі гроші.

Нікотучі повернувся з риболовлі пізно увечері. Вдома в нього було темно і холодно, дружина його зникла, а на підлозі він знайшов її віяло, до якого була прив’язана записка.
«Шукай мене — я недоступна очам. Шукай при блиску зірок чи при сяйві дня. Ні, ніколи, ніде ти не знайдеш мене. Доки ти не розшукаєш жовту вазу».

Нікотучі зрозумів, що недобре обійшовся, обдуривши О-Хару-сан, і вирішив загладити свою провину. Він негайно ж вирушив на її пошуки.

Протягом цілого року й одного дня він подорожував Японією, але не знайшов і сліду своєї дружини та її жовтої вази. Стільки ж часу ходив він по Індії, і там нічого не довідався про неї.

Нарешті він прийшов у Китай і одного чудового дня побачив у вікні великої крамниці жовту вазу; але коли він придивився до неї, то виявилося, що вона зовсім не схожа на ту, яку він шукав.

— У мене була жовта ваза уп’ятеро більша за цю,— сказав йому хазяїн крамниці,— але її купив Багати...