Жив колись в старовину цар з царицею. У них замолоду не було дітей, а при старості родився один син. Вони дуже зраділи. Виріс той син, вирішили вони його оженити. А він і каже:
— Поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум'я п'є, на дванадцять верст земля гуде, як біжить, і листя на дубах осипається,— то я довіку женитись не буду![/b]Цар зізвав усіх богатирів, почав розпитувати:
— Може, з вас хто знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?..
Усі кажуть, що ніхто не бачив і не чув такого, і дістати не можуть...
Цар розіслав по всій землі указ:
— Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить. Попала одна така вістка у якусь волость, прочитали. Мужик приходить додому й хвалиться жінці:
— От яка у нашу волость новина прийшла... Якби такий молодець знайшовся, то велено йому до царя негайно приїхати.
А у нього був хлопець, от цей хлопець і каже:
— А я знаю, де такий кінь є! А батько каже:
— Сиди там, коли сидиш. Ти вийдеш за ворота, та й то тебе діти б'ють, а то ще про такого коня балакаєш.
Хлопець одягся і говорити:
— Ходімо, тату, надвір!
Вийшли. Він одною рукою дуба як схватить — нагнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив — дивиться на нього, аж злякався сам.
— Ну тепер, синку,— говорити,— повірю.
Пішли до начальства — батько хлопця залишив надворі, а сам зайшов у хату і каже:
— Дозвольте, панове, мені із своїм словом втрутитися!..
— Можеш, говори.
— Є у мене син, що може дістати того коня. А всі й закричали:
— У тюрму його взяти, сякого-такого, з його хлопцем! Куди його хлопець годен? Як він вийде за ворота, то його всі діти б'ють!
Посадили, значить, його з хлопцем у тюрму. Сиділи-сиділи вони, а начальство й говорити:
— Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше. Випустили, а самі до царя вдарили звістку. Цар прочитав цю звістку і не повірив, щоб мужичий син міг таке зробити, але все ж сказав послати своїх слуг за тим хлопчиком.
Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар підзиває хлопця до себе:
— Можеш дістати такого коня?
— Можу!
— Що ,ж тобі для цього знадобиться?
— Треба мені коня хорошого та палицю добру. Написав цар записку до свого пастуха.
— Ступай, у полі є пастух, даси йому записку, а він тобі дасть коня.
Той пішов, показав ту записку.
— Підожди,— каже той. — Пожену напувати коней, а як ітимуть, то якого схочеш, такого й вибереш.
Став той вибирати, і за якого не візьметься за хвіст — то хвіст у руках зостанеться; візьметься за гриву — гриви не стане. Зняв дванадцять кож, а коня не добрав собі. Йде додому, дивиться — хата обідрана (там бідна бабуся жила), а тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить:
— Поможи мені, чоловіче, а то всі мене, бідну, минають. Накрив він шкурами її хату, щоб вода не протікала, вона йому подякувала, а він і пішов собі.
Виходить цар і дивується, що той коня собі не добрав.
— Іди, Іван — мужичий син, на конюшні. Вибирай собі коня, може, там тобі кінь.
Той пішов; на котрого руку не покладе — так кінь з усіх чотирьох ніг і впаде. Нема коня, та й годі. Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як свиснув своїм богатирським посвистом, от і прибігає один кінь:
— Чого, чоловіче, звеш мене?
— Чи не згодишся ти зі мною в дорогу на подвиг вирушити?
— Ну, добре.
Став він заводити цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й конюшні порозвалював. Прив'язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спати.
Цар устав зранку і послав збудити Івана — мужичого сина — чи не...