У деякому царстві, в деякому державстві жив собі один багатий купець. Народився у нього один син. Ріс він не по роках, а по годинах, не по го¬динах, а по хвилинах. Подався вчитися і швидко пройшов на¬вчання. Якось пішов на прогулянку і взяв з собою паличку. Як кинув тую паличку, вона як полетить у тридев'яте царство й попала Бабі Язі в ногу. Баба Яга й каже:
— Ой Іване Івановичу, не зі мною тобі жартувати: є Біле поле, на Білому полі стоїть ліжко, на тому ліжку лежить гарная панна, в головах стоїть кінь, з лика жар їсть! Ось із тією тобі жартувати!
Іван Іванович приходить додому й каже:
— Батьку мій рідний! Чув я, що є Біле поле, на Білому полі стоїть ліжко, на тому ліжку лежить гарная панна, в голо¬вах кінь стоїть, з лика жар їсть! Я хочу з тією панною одружитися.
Батько йому й каже:
— Бери грошей, сідлай коня і їдь!
Узяв Іван гроші, осідлав коня і поїхав. їхав він цілий день, і огорнула його темна ніч. Ось побачив він хатку на курячій ніжці. Заходить він у хатку, там дідочок ма¬ленький, як клубочок.
— Добрий день, дідусю!
— А, добрий день, добрий день, Іване Івановичу — ку¬пецький сину! Куди їдеш, куди шлях тримаєш?
їду, дідусю, на Біле поле, та не знаю, де воно. Чи не знаєте ви, дідусю?
Ні,— каже,— не знаю; якщо знають, то слуги мої. За¬ночуй,— каже,— завтра побачимо!
Він переночував. Уранці встав цей дід. Устав та як свисне — і позліталися пташки, які є на світі, — і маленькі, і великі.
— Ось ви, слуги мої,— каже дід,— усюди літаєте — і по лісу, і по полю, всі шляхи-путівці знаєте, а чи не знаєте, де Біле йоле?
— Ні,— відказують,— дідусю, не знаємо! Тоді він каже:
— Ой Іване Івановичу — купецький сину! їдь далі, не можу сказати, де Біле поле, не знаю!
Іван сів на коня і поїхав. Знову день їхав. Огорнула його ніч. Ось він знову бачить — стоїть хатка на курячій ніжці. Він зайшов, а в тій хатці дідочок маленький, як клубочок.
Добрий день, дідусю!
Добрий день, Іване Івановичу! Куди шлях тримаєш?
їду, дідусю, на Біле поле. Чи не знаєте, дідусю, де Біле поле?
Ні, не знаю; якщо знають, то слуги мої. Заночуй, а завтра побачимо!
Уранці дід устав та як свисне — і позбігалися звірі! Всі, які є на світі зібрали¬ся — і маленькі, і великі.
— Ой, дідусю,— кажуть,— ні, не знаємо, де Біле поле!
Дідочок каже:
— їдь далі, Іване Іванови¬чу,— не знають звірі, не відають!
Іван і поїхав. Знову цілий день їхав, огорнула його темна ніч. І бачить він — стоїть хатка на курячій ніжці. Заходить він у хатку, а в хатці сидить дідочок маленький, як клубочок.
Добрий день, дідусю!
Добрий день, Іване Івановичу — купецький сину! Куди їдеш, куди шлях тримаєш?
Ой, їду, дідусю, на Біле поле, та не знаю, де воно, теє Біле поле. Чи не знаєте ви, дідусю?
Ні, не знаю; якщо знає, то служниця моя. Ось заночуй,— каже,— завтра знатимемо все!
Заночував Іван Іванович. Назавтра дідусь вийшов, як свиснув — то набігла хмара; ніч темна — а то аж чорно стало. Тоді дід питає:
Служнице моя вірная, чи не знаєш ти, де Біле поле?
Чому ж,— каже,— не знаю: я зараз через нього йшла!
— Ну,— каже дідочок,— Іване Івановичу — купецький сину, ставай їй на крильця, вона тебе занесе на Біле поле. Тільки не кажи, що бачиш Біле поле. Вона тебе питатиме:
- «Що, Іване Івановичу, чи бачиш Біле поле?» Кажи, що не
бачиш!
Ось він став їй на крильця, вона його й понесла. Несла-несла, несла-несла, принесла до Білого поля.
— Іване Івановичу, чи ба¬чиш Біле поле?
— Ні, не бачу! Вона ще пронесла трохи.
— Іване Івановичу, чи ба¬чиш Біле поле?
— Ні,— каже,— не бачу! Пронесла ще трохи і питає втретє:
Іване Івано...