Був чоловік, що мав трьох синів: двоє розумних, а третій дурний. І прийшов тому чоловікові вже час умирати. Перед смертю покликав він синів і сказав, щоб вони після похорону ходили на цвинтар три дні. Та й помер. Поховали красно,— так, як батька. Але приходить черга іти на варту до гробу старшому. Той розболівся. Середульший — не хоче його переступити. І кажуть вони молодшому:

— Іди ти, дурний Іванку, на варту. Той зліз з печі, вдягнувся, взяв у руки палицю і пішов на гріб батька. Прийшов, помолився та й ліг. Лежить на гробі. Ось коло півночі вилазить батько з гробу.

— То Ти,— каже,— Степане?

— Ні,— каже той,— то я, Іванко.

— А чому ж він не прийшов?

Бо чогось захворів.

Ну,— каже,— хай так і буде! На тобі оцей пучок волосся. Як буде тобі потрібно, то ти тільки припечи його—зараз явиться тобі кінь; влізь Кому в ліве вухо, а вилізь правим — буде й панська одежа на тобі. Тільки ти довго не тримай, а зробить службу — пускай.

І зник старий, а той дурний, виспавшись, приходить додому. Питаються його:

— А щось видів?

Нічого не видів! — та й знов поліз на піч. Увечері приходить черга вже на другого, середнього не хоче йти, бо боїться. А дурний з печі:

— Ну, коли не хочеш, то треба мені йти, чи що. Але аби тільки батько не гнівався!

— Не журися, не буде гніватися... тільки йди! Пішов той, знову ліг, лежить. Коло півночі питається батько:

— А що? То ти, Семене?

— Ні, він заслаб, а то я, Іванко дурний.

— Ну,— каже,— добра ти в мене дитина, я тебе нагороджу за твоє послушенство. На ж тобі другий пучок волосся. Як треба, то тільки припечи його — так зараз до твоїх послуг буде кінь добрий.

І знов старий зник, а Іванко заснув, проспав до рання. Рано встав, прийшов додому. Питаються брати:

— Чи видів що?

— Ні,— каже,— нічого не видів! — роззувся і заліз на піч. Надвечір кажуть іти йому на варту засвою чергу. Він не сперечається, а взувається і йде весело. Прийшов, на гробі ліг та й лежить.

— А котрий коло мене на варті? Степан чи Семен? — коло півночі батько питається.

— Ні,— каже,— тату: то моя черга, я й прийшов.

— Ну, добре! На ж тобі третій пучок волосся. Як тобі треба буде, то воно стане у великій пригоді,— та й каже: — Бувай здоров! Більше вже не треба ходити до мене на варту.

Прийшов дурний Іванко додому, питаються брати:

— Чи не видів чого?

— Ні,— каже,— не видів нічого. Заліз собі на піч, тільки носом свище. Ось через недовгий час королівна того королівства оголосила таке, що хто доскочить до неї на стовп, той буде її чоловіком. А вона звеліла зробити стовп заввишки в п'ять сажнів, закопати коло палацу, поставити на нім галерею, а в ній вона буде сидіти. І вже кілька раз було, що вона так робила, і багато там полягло людей, бо не могли Жодним способом доскочити, а тільки розбивалися. І ще так сказала, що хто б не доскочив: чи мужик, чи швець, то вона його буде. От вчули те наші молодці, а їм вже час був женитися. Кажуть:

— їдьмо! Може, ми доскочимо. Дурний каже:

— Візьміть і мене.

— А ти нащо там, дурний? Чого ти поїдеш?

— Ну, не хочете,— бог з вами!

Тільки що вони виїхали, Іванко пішов у ліс, припік пучок волосся. От явився перед ним білий кінь, як сніг. Вліз Іванко у ліве вухо, виліз правим — красивий став, і одежа стала на ньому, як на якому великому панові. Сів на коня та й поїхав. Догнав своїх братів, вліпив їм по п'ять нагайок і полетів як вихор. От і приїхали вже всі, беруться скакати. Кінь Іванка як скочить,— на три чверті доскочив, а вище не міг, та й опустився. Тоді Іванко назад повернув і поїхав додому....